Український провал фактично зафіксовано. Про це свідчить спілкування з підприємцями, громадськими активістами, урядовцями, депутатами, представниками міжнародних організацій. Про це свідчить настрій простих людей і тональність міжнародних медіа.

Всі зневірені, втомлені, розчаровані. Черговий раз у нас нічого не вийшло. Нерішучість у реформах послаблює наші позиції на фронті та на міжнародній арені (а це речі взаємопов’язані). На горизонті вже навіть з’явилася тінь реваншу поваленого режиму.

Причини неуспіху реформ детально проаналізовані в окремій статті (посилання у першому коментарі, якщо хто не читав). Ще раз перемелювати їх немає сенсу.

Ставка на повільну довгу гру не виправдалася. Реформи бувають або стрімкими, або невдалими. Вікно можливостей зі скрипом починає закриватися.

Зневіра і розчарування не торкнулися лише тих людей, що роблять дуже конкретні і дуже необхідні речі. Активно воюють на фронті (там також, на жаль, є багато таких, які тупо чекають, коли їх вб’ють; про це не модно говорити, але якщо вже щиру правду, то хоч би якою поганою вона не була). Працюють з ранку до ночі у волонтерських рухах чи у структурах влади (нових людей там, здається, вже скоро буде сакраментальна цифра 1% — дуже, дуже далеко від критичної маси). Намагаються всіма силами врятувати бізнес та робочі місця. Всі ці люди не мають часу думати про зневіру і розчарування. Ці люди роблять все, що від них залежить, аби ми проскочили у вікно можливостей.

Але цих людей дуже мало, тож їхніх спроб явно не вистачає. Можливо, саме тому ми і валимося. Ми обіцяли собі рік тому «не підемо з Майдану», що означало не довічне життя в наметах, а рішучість не повторити помилку 2005 року, коли доля країни була довірена новообраним політикам, а люди повернулися до своїх справ і втратили черговий шанс перетворити країну на місце для гідного життя. Цього разу спроба була могутнішою, і загроза реваншу є набагато страшнішою. Ми не пішли зі свого нового Майдану, але скільки нас? Кілька десятків тисяч добровольців, десятки тисяч волонтерів, десь півтори тисячі фахівців-реформаторів. Разом хай буде сто тисяч — крапелька в океані, менше одного відсотка.

Хороша новина лише одна: точку неповернення ще не пройдено.

Хочете знати, де ми на лінії часу Майдану? Зараз у нас 16 січня 2014 року. День, коли стало зрозуміло, що ми програємо. Режим тоді виявився сильнішим і показав зуби. В той момент сотні тисяч людей зрозуміли, що перемога або смерть. Поразка обернеться такими жорстокими переслідуваннями всіх і кожного, що іншого шансу вже не буде. Це народило здорову злість, яка врешті призвела до перемоги.

Така сама ситуація нині. Ми наближаємося до точки неповернення. Хоча зараз темп подій повільніший, тому це болото трохи затягує. Але логіка подій буде та сама. Страх поразки охопить сотні тисяч людей і породить рішучість зайняти більш жорстку й активнішу позицію. І десь народиться щось на кшталт «Правого Сектору», який покаже шлях до перемоги. Болючий, жахливий, але рішучий і впевнений. І так ми переможемо.