Колись Микола Хвильовий, етнічний росіянин, із запалом закликав: «Геть від Москви!». А згодом геніальний художник-літератор Лесь Подерв’янський сказав як відрізав: «Щоб Україна могла народитися, Росія повинна померти». І хоча вони обидва мали і мають рацію на тисячу відсотків, пропоную трохи знизити градус пристрастей і… перестати ненавидіти Росію. Ви не помилилися. До неї варто бути просто байдужими. Росія має стати нецікавою нам раз і назавжди.

Українське суспільство у своєму ставленні до РФ зараз здебільшого поділяється на дві категорії. Не рахуючи, звичайно, його «ватне» охвістя. Так ось, перша категорія – це ті, хто пристрасно ненавидить агресора до піни на губах у всіх його проявах. Тобто для них російське апріорі погане й варте депортації, знищення, заборони тощо. І неважливо, про кого саме йде мова: Достоєвского з Пастернаком чи Дуґіна з Прохановим. Російське – значить за визначенням ганьба + геть. Вони з величезним задоволенням викладають у соціальних мережах фотографії вбитих на Донбасі росіян, милуються пожежами та ДТП у Росії, охоче вірять будь-яким фейкам у стилі «Завтра РФ розпадеться» чи «Путін помер».

Друга категорія – це ті, хто, навпаки, намагається навіть у сучасній мракобісній Ерефії відшуковувати щось хороше, тримається з останніх сил за думку про те, що «це не Росія погана, а Кремль», що є добрі та погані росіяни. І, мовляв, Україна зараз воює з поганими, бо там при владі Путін, а як тільки його прибрати й на чолі стане якийсь опозиціонер, то все знову буде гаразд, «братські народи», «мир – дружба – жуйка», одним словом. Вони чекають на «марші опозиції» в Москві, для них і зараз є моральними авторитетами російські ліберали та актори, вони обсмоктують «Левіафана» й активно перепощують у соціальних мережах Навального, Яшина та Пономарьова, а також «прозрілих» росіян.

Найбільша проблема і перших, і других у тому, що Росія для них лишається фундаментом їхньої системи координат. Вони вимірюють події та самих себе з позиції: «А що про це подумають чи як вдіють у Москві?», навіть коли не помічають того чи просто бояться собі зізнаватися. І немає значення, люблять вони її чи ненавидять. Важливо тільки те, що ця країна і тепер викликає в них сильні почуття. А почуття викликає завжди лише те, до чого ти небайдужий, що тебе цікавить, муляє, про що не можеш забути, з чим себе постійно співвідносиш. Ось у цьому і є корінь проблеми. Бо ті почуття є банально неефективними.

Ненависть здатна породити лише ненависть, та й не зможемо ми змагатися з росіянами в цьому компоненті, тут вони кому завгодно дадуть фору. Який сенс ненавидіти, якщо варто просто не помічати й не звертати уваги на їхні мавпячі кривляння? Це їм дошкулить набагато більше, не даватиме зайвих приводів для ескалації, та й для нас вигідно – воювати ж бо треба з холодним розумом. Лізеш до нас? Будеш знищений. Можеш бути корисним? Прекрасно, давай співпрацювати. І все це без будь-яких емоцій, із тверезою оцінкою власного геополітичного інтересу, який полягає в тому, щоб стати альтернативним щодо Росії центром тяжіння в Східній Європі.  

А от із любов’ю, як це завжди й буває, все трохи складніше й не так однозначно. Зрозуміло, що надто багато ниточок нас поєднує з Росією, щоб навіть війна їх одномоментно змогла обірвати. У понад третини українців там, зрештою, родичі, й навіть ті, хто втратив у кривавому протистоянні на Донбасі рідних, іноді потай мріють, щоб усе знову було гаразд і можна було спокійно спілкуватися з тими, що за східним кордоном. Війна колись усе одно скінчиться, і постане потреба якось домовлятися. Було б дурістю відмовитися від найкращих зразків російської культури, від яких не відмовлявся Захід навіть у найгостріші моменти холодної війни. Особливо враховуючи, що чималу частину цієї культури створили самі українці. Так само нераціонально остаточно втратити такий величезний і смачний для українського виробника ринок.

Однак усе сказане вище варто робити знову ж таки з тверезим і холодним розумінням: так, Пушкін – це круто, російські інвестиції – це вигідно, але все те чуже. Немає вже ніяких братських стосунків і бути не може взагалі. Так, колись ми жили в одному інтернаті, спали в ліжках поруч, билися, мирилися, всяке бувало. Але зараз у кожного своє, окреме життя.

Любити Росію, живучи в Україні, має бути не те щоб злочином, ми ж не Росія, зрештою, але щонайменше моветоном. «Москва? – посмішка. – О, це прекрасне місто з великим можливостями, – ще ширша посмішка. – Але це так далеко й нас це не обходить».

Вас не має цікавити російська політика, якщо ви не експерт у тому питанні, вам має бути все одно, що йде в них у кіно, якщо ви не кінокритик, вас не повинна обходити думка російського соціуму з будь-якого приводу. Якщо це не приносить користі чи не має якогось стосунку до України, отже, воно просто нецікаве. Тобто не існує для нас. Так само як для нас не існує абсолютна більшість країн у світі, поки це не стосується нас. «Нічого особистого – просто бізнес». Трохи прагматичного ізоляціонізму.

Холодна ввічливість та вигода – ось дві речі, які мають визначати поведінку українця в перспективі щодо РФ. Давайте нарешті збайдужіємо до цієї вічної проблеми українського буття. Впевнений: допоможе.