Чому Наталка Гуменюк – у перервах між поїздками до зони бойових дій на Донбасі та до окупованого Криму – раптом написала книжку про арабські революції? Чому досвід так званої арабської весни важливий для нас саме зараз? Чому Майдан – це Тахрір, і навпаки? А головне, який сенс ставити ці питання після завершення Майдану та під час війни на сході України?

Можна довго шукати паралелі та подібності між революціями на Близькому Сході й тим, що відбувається в Україні й у багатьох інших частинах світу. Натужні пошуки спільного між різноманітними соціальними рухами сучасності вже, здається, заслуговують на оформлення в чергову недолугу дисципліну, що могла б називатися, скажімо, "компаративістика протестів".

Дослідники та публіцисти дуже швидко звикли перераховувати через кому словосполучення "арабська весна", "європейський рух Обурених", "протести Occupy" тощо. Нові пункти, що періодично додаються до цього знеособленого синонімічного ряду, аж ніяк не наближають нас до розуміння того, що все-таки відбувається зі світовими соціальними рухами протягом останніх років.

Черговим пунктом у цьому списку – десь поміж "болотними протестами" в Москві та гонгконзьким рухом Occupy Central – став український Майдан. Чи можна й далі говорити про якусь "хвилю протестів", що "котиться світом", і при цьому не потрапити в пастку безнадійних банальностей на кшталт "громадянської гідності", "потреби в кращому рівні життя" та "становлення громадянського суспільства"?

У зіставленні арабських революцій із повстанням на Майдані евристичну цінність слід шукати насамперед "від зворотного". Не в першопричинах революцій та варіаціях їхнього перебігу – ризикуємо опинитися в полоні дискурсу "Капітан Очевидність", – а в їхніх наслідках.

Точніше, в тому, яким чином порядок, поставлений цими революціями під загрозу, привласнює та раціоналізує ці події. Саме тут стає очевидною ледь не дослівна ідентичність оповідей, за допомогою яких владні режими у різних частинах світу чинять опір революційному натиску.

У стислому вигляді ця оповідь звучить так: "Якщо суспільство охоплює масове незадоволення (чи то корупцією, чи то поліцейським насильством, чи то низьким рівнем життя), що призводить до соціального вибуху та зміни влади, наслідком цього буде лише війна – громадянська або гібридна. Врятувати вас від цієї війни зможе тільки іще жорсткіший політичний режим, що напевно змусить забути про низький рівень життя. Тож краще змиріться з корупцією та поліцейським насильством і тричі подумайте, перш ніж виходити на площу!"

Ця формула мала поховати "арабську весну" під руїнами війн у Сирії та Лівії, й саме вона стоїть і за війною на Сході України та фантомом "Новоросії". Саме ця формула являє собою найпростіше визначення того, що сьогодні варто називати "контрреволюцією". Протидія такій контрреволюції – це завдання номер один для всіх, хто все ще вірить у можливість суспільних змін, протилежних до закручування гайок та затягування пасків.

Щоб вдало протистояти цій формулі контрреволюції, варто зрозуміти її логіку зсередини. Себто подивитися на революційне повстання очима умовного близькосхідного диктатора чи пострадянського автократа. Саме у цій оптиці "арабська весна" та український Майдан справді мають чимало спільного. Передусім обидва суспільні вибухи легко підпорядкувати одній і тій самій параноїдальній логіці, яка зводить історичну спонтанність до низки підступних маніпуляцій.

Що ця логіка здатна побачити у самоспаленні туніського вуличного торговця Мохаммеда Буазізі, яке стало поштовхом до масових виступів у всьому арабському світі? Ніщо інше, як сплановану провокацію, що безпосередньо мала на меті повалення не лише туніського диктатора Бен Алі, але й єгипетського диктатора Хосні Мубарака, лівійського диктатора Муаммара Каддафі, сирійського диктатора Башара Асада тощо.

Згідно з цією ж логікою, пост на фейсбуку Мустафи Найєма ввечері 21 листопада 2013 року був безпосередньо спрямований не лише на повалення Віктора Януковича, але й – у ширшій перспективі – Александра Лукашенка, Нурсултана Назарбаєва та, чому ні, Владіміра Путіна. Саме таке світобачення, яким би абсурдним воно не видавалося для самих суб’єктів того повстання, пояснює всю брутальність, із якою сателіти путінського режиму намагаються протидіяти своїм власним майданам.

Той самий пост на фейсбуку Мустафи Найєма та початок Майдану застали Наталку Гуменюк десь поміж Бейрутом, Вільнюсом і Києвом – під час розшифровки останніх інтерв’ю до майбутньої книжки про "арабську весну". Тоді вона ще не називалася "Майдан Тахрір", бо поставити ці два слова поряд тоді ще не піднялася б рука навіть у найбільш відчайдушних романтиків помаранчевого Майдану. Власне, сумна доля першого українського Майдану й виштовхнула журналістку-міжнародницю Наталю Гуменюк із задушливого світу українського телебачення та змусила її вирушити в подорож арабським світом "у пошуках втраченої революції".

Досліджувати "розчарування революцією" – це найзручніший спосіб говорити про революцію так, щоб напевно нічого про неї не сказати. На початку 2005-го помаранчеві намети ще стояли на Майдані, а до Києва вже прибували натовпи журналістів, активістів і сучасних художників, котрі хотіли на власні очі побачити, як саме українці "розчаруються у своїй революції". В цьому, звісно, немає нічого хибного. Достатньо бодай трохи орієнтуватися у фрейдистській економії бажання, щоб розуміти – втілення революційної мрії неминуче веде до її втрати та дискредитації. Отже, революція не є наївною: наївним є уявлення, що вона може відбутися без подальшого стану апатії. А проте одразу ж після помаранчевої революції її коментатори ледь не в один голос заявили про своє тріумфальне відкриття. Виявляється, "українці розчарувалися в революції!" Треба визнати, що рівняння "революція = розчарування" все ж є більш реалістичним, ніж вищенаведене ототожнення "революція = громадянська війна". Але щось у цьому рівнянні викликає неминучий спротив, який Наталка Гуменюк відчула, щойно в Тунісі, Єгипті та Лівії було повалено диктаторські режими, і міжнародні медіа почали змагатися в психоаналізі арабських революційних мас. Так починалася книга "Майдан Тахрір".

Наталка Гуменюк опинилася на Близькому Сході в момент, коли переважна більшість міжнародних тележурналістів уже забиралися звідти, попередньо оголосивши свої пророчі вердикти. А колишню кореспондентку великого українського каналу цікавило, що ж відбуватиметься, коли всі ці телекамери нарешті поїдуть. Їй, як свідку «великого українського розчарування», було зрозуміло, що саме зараз почнеться найцікавіше. Енергію колективної дії буде спрямовано не на вигадування гасел та розбудову барикад, а на створення численних груп, спільнот та організацій – реальних, а не лише віртуальних соціальних мереж.

Ці мережі прийнято називати підозрілим словосполученням «громадянське суспільство», хоча в цьому випадку доречніше було б просто назвати їх безпосередніми результатами революції. Гуменюк опинилася серед туніських блогерів, чия співпраця з WikiLeaks прискорила хвилю арабських революцій; єгипетських правозахисниць, які виводили маси на площу Тахрір; йорданських художників, котрі поки що здійснюють революцію здебільшого на власних кухнях; палестинських активістів, для яких боротьба за краще життя зводиться до протидії ізраїльській окупації; сирійських біженців, що стали заручниками сценарію про громадянську війну як необхідний наслідок народного повстання.

Важливо, що Наталка Гуменюк веде свої польові дослідження й поза межами арабського світу, у тих близькосхідних країнах, де революційні рухи – наразі – захлинулися. У главах про Іран і Туреччину можна побачити альтернативну історію революційного суспільства: що відбувається, коли правитель-автократ залишається на своєму місці, а спротив мусить шукати інші шляхи для реалізації?

"Майдан Тахрір" – це не просто книга з відкритим фіналом. Це книга, авторка якої після завершення оповіді повертається додому та з’ясовує, що її власний світ за час її відсутності перетворився на ту саму реальність, яку описано в її ж книзі. Усе це, звісно, залишається поза межами оповіді: Майдан 2013–14, десятки й сотні ініціатив та організацій, що виникають на хвилі спротиву режимові; стрімкий розвиток нових медіа та безпрецедентна міжнародна увага, зосереджена на Києві; втеча Януковича, російське вторгнення до Криму й безперервна потреба пояснювати світовим медіа, що все-таки відбувається в Україні; війна на Донбасі й нова роль журналіста як інформаційного активіста, що має опиратися будь-якій пропаганді; створення воєнних репортажів про мирних жителів та біженців – цього разу українських – і вперте доведення: війна аж ніяк не є необхідним наслідком народного повстання; вийна є, власне, способом переконати нас, що ні до чого іншого воно призвести не може.

Читаючи цю книгу, важко утриматися від мимовільних ілюзій на навколишню дійсність. У нашій частині світу є не лише свої Башари Асади та Муаммари Каддафі. Є в нас і свої "Брати-мусульмани" (в Україні їхню роль вдало виконали "корисні ідіоти" з партії "Свобода"), з’явилися й свої салафіти – ультраправі, для яких "брати-свободівці" є злочинно поміркованими.

В обох випадках саме фундаменталісти – релігійні чи націоналістичні – заклали в революційне повстання бомбу уповільненої дії, що мала б нейтралізувати його наслідки. В Єгипті "Брати-мусульмани" мимоволі зробили все можливе, щоб гарантувати реставрацію військового режиму. В Україні ультраправі парламентарі забезпечили інформаційне тло, яке дозволило налаштувати проти Майдану значну частину суспільства, а згодом змобілізувати його проти української держави. Український революційний процес може розвиватися і за сирійським сценарієм (поширення громадянського протистояння по всій території країни), і за сценарієм єгипетським (відновлення старого режиму під новим керівництвом). Щоб уявляти – та втілювати – інші, менш трагічні сценарії, варто читати книгу "Майдан Тахрір".