Твіти піаністки Валентини Лисиці коштували уродженці Києва роботи. Симфонічний оркестр Торонто позбувся скандальної музикантки, формально – через її неприховану симпатію до російсько-колаборантських сил, що тимчасово окупували частину території України на сході.

На думку президента Конгресу українців Канади Павла Ґрода, піаністкові дописи були відверто принизливими й образливими для українців, надто в часи прямої військової агресії РФ. Лисиця переконує – постраждала через те, що лишень скористалася правом на свободу слова. Генеральний директор Симфонічного оркестру Торонто Джеф Мелансон вбачає це не свободою слова, а провокаційними коментарями, які затьмарили минулі виступи музикантки. Оскільки ж одна із найважливіших культурних інституцій Канади має й надалі бути сценою для високого музичного мистецтва, то безпосередньо причетним до сумнівних інформаційних маніпуляцій на ній не місце – піаністка може не погоджуватися із таким присудом, але змінити його вже напевне не в змозі.

Як би цього не хотілося російським медіям, що вже заповзялися роздмухувати історію Лисиці у власних пропагандистських традиціях і цілях, одначе річ тут аж ніяк не в проросійських позиціях музикантки. Можна щодуху ганити Євромайдан, нинішню українську владу, Україну й українців.

Один із промовистих прикладів щонайменше провокаційних твітів Лисиці. Зверніть увагу на дату

Можна показово й, напевно, із гордовитою втіхою величатись у мікроблозі «NedoUkraïnka» (до того ж, підстав для сумнівів немає – невипадково ж уроджена в Києві Лисиця підкреслено позиціонує своє походження російським), можна ретвітити Монтян і Шарія, можна використовувати зневажливе «укроновини», можна навіть захоплюватися тим, чого насправді нема й ніколи не буде – як-от, наприклад, «Новоросією»…

 «Укроновини»  

 «Укронаці» такі кровожерливі

Одначе коли це робиться регулярно, систематично й настільки незугарно мавпує найзатертіші, найбезглуздіші зразки «кисельовщини» («нацистський» український уряд, «фільтраційні табори» для етнічних росіян, ретвіти дописів про «укронаці» тощо), виникають цілком обґрунтовані підозри, а чи не маємо справу із колегою Михайла Галустяна? І навіть якщо Лисиця ніякий не кремлебот, а звичайна собі ватниця, одна із, на жаль, багатьох, рішення Симфонічного оркестру Торонто видається цілковито виправданим – так само, як і заклики його підтримати. Адже поєднання публічності, популярності, кількатисячних аудиторій і мільйонних переглядів із систематичністю ретрансляції побрехеньок російської пропаганди дає відверто небезпечний результат.

«Вести КПСС» авторитетні й правдиві, «укроновин» не публікують

Лисиці вдалося пройти цікавий шлях – од непримітної звичайної класичної піаністки, однієї із багатьох, до «зірки» Youtube із мільйонними переглядами й тисячами підписників. Оприлюднення відомих фрагментів класичної музики у власному виконанні стали першим і, ймовірно, вирішальним кроком до успіху, вигідних контрактів і виступів на знаних концертних майданчиках, коротким містком до визнання, що пролягав між берегами музичного хисту й невибагливого захвату широкого загалу інтернет-користувачів. Як свого часу слушно зауважив «День», Лисиця «пішла шляхом Джастіна Бібера» й скористалася властивою поп-культурі моделлю набуття популярності через соціальні мережі.

Лишень «жарт» про «Новоанглію»

Однак за першим розголосом прийшов і другий, цього разу негативний, що загрожує цілковитою руйнацією так удало зведеного містка. Принаймні, нагоду зрозуміти, що під ним холодно, глибоко й узагалі можна потонути, Лисиця отримала аж ніяк не зараз. Звільнення стало не першим тривожним сигналом прийдешніх негараздів, а радше подзвіном серйозних проблем, які вже прийшли, можливо навіть надовго.

Перші постріли, тоді ще вгору, попереджувальні, пролунали по тому, як у відповідь на антиукраїнські дописи Лисиці в Twitter почалися перші виступи проти. Спершу поодинокі й малочисельні, вони поступово набирали сили й урешті-решт призвели до заслуженої кари людині, яка зневажила простою логікою – такою ж елементарною, як і її шлях до популярності. Життя продемонструвало свою парадоксальність чи не в усій красі. Спочатку вересневого вечора у Пітсбурзі навпроти концертної зали кумедно наспівує жвава купка із кількох пікетувальників…

 …Їм, бач, не до вподоби те, як ти береш їх на кпини.

Чомусь вони не розуміють того, що ти згодом виправдально називатимеш всього-на-всього «сатирою». Однак то буде лиш згодом, а їх, на відміну від твоїх підписників, читачів, слухачів і глядачів, не те, щоби кілька тисяч, а навіть і сотні нема. Тож ти продовжуєш затято реалізовувати своє «право на свободу слова».

Аж поки однієї квітневої днини не дізнаєшся: на концертах, до яких залишилося дві-три доби, ти не гратимеш. І можна скільки завгодно апелювати до основоположних свобод вільного демократичного суспільства, публікувати гнівні світлини із заклеєним ротом, сентиментально відповідати на потоки сентиментальних послань від розчулених і розлючених ідеологічних «одновірців» у соцмережах (сторінки Лисиці у Facebook і Twitter), ширити ними апокаліптичний гештеґ із закликом «дати Валентині грати!», але… Як і місток успіху, дорога невдачі може виявитися короткою і швидкою: незчуєшся й озирнутися, як беркицьнешся навзнак, на грішну землю. І 8 й 9 квітня Рахманінова виконуватимеш не ти, а Стюарт Ґудієр.