Сьогоднішнє блокування трибуни парламенту виявилося куди менш масштабним, ніж планувалося спочатку. Керівники реально впливових - принаймні, в парламенті - політичних сил - побачили, що будуть виглядати, щонайменше, смішно і безвідповідально, якщо приєднаються до антиурядової акції.

Фігура "викривача" урядової корупції, що взявся за меч тільки після відставки зі зручної посади, не виглядає постаттю Робін Гуда. Це взагалі проблема боротьби з корупцією у владі останнім часом - її головними учасниками виявляються саме чиновники, які залишають свої кабінети. І на питання, що заважало їм викривати не після, а до, зрозумілих відповідей у ​​них немає. Втім, близьким до Москви і "Опозиційного блоку" телеканалам, де тиражуються звинувачення, ці відповіді і не потрібні. Так що нинішній протест біля трибуни має всі шанси луснути.

Але в чому можна бути впевненим - що це не останній такий протест. Тому що вважати, що війна закінчиться навіть якщо - в найкращому випадку - Путін зупиниться на вже окупованих територіях або піде з них до кращих для Росії часів - наївно. Саме тоді-то війна і почнеться. Саме тоді-то і з'являться знайомі нам особи, які будуть говорити про необхідність дружби і взаєморозуміння з Росією - заради поліпшення економічного добробуту країни. Саме тоді-то і будуть нам нагадувати, що нинішня влада нічим не краща за попередню - реформ не проводить, корумпована, рівень життя впав.

Найнебезпечніше - якщо з такою логікою розвитку подій погодиться президент і його політична сила. Тому що в момент проведення реформ, в момент здійснення будь-якої війни - «гарячої» або «диверсійної» - необхідна умова для таких реформ - щоб їх «прикривав» собою глава держави. Як Валенса в Польщі чи Гавел у Чехії. У Валенси були не дуже прості стосунки з прем'єром Мазовецьким. Гавел і тодішній прем'єр Клаус взагалі були антагоністами. Але перемогло розуміння відповідальності.

Петро Порошенко може вважати, що дискредитація уряду посилює його власні позиції у владі і в політиці. Це помилка. Москва і популісти у власній країні штовхають його в Гінденбурги. Фельдмаршал теж міг вважати, що виконавча влада "Веймарської республіки" більше для нього не конкурент, що він один - авторитет для німців. Але завершилося все передачею уряду в руки Гітлера.

А що таке Гітлер? Це тріумф популізму, це готовність просто відповідати на складні питання. І в кожної країни - свій Гітлер. Якщо відповідальні політичні сили країни не збережуть єдності, у нас теж з'явиться щось схоже. У Росії ж з'явилося в 1999 році - коли президент Єльцин домігся повної деградації політичного життя і дискредитації своїх конкурентів. Чим ми кращі?

Насправді не кращі, а гірші. Тому що популістський режим в країні, зникнення якої хоче сусід - це і є пряма дорога до її краху. Втрати союзників. Втрати надій у активної частини населення. Відмови від реальних змін. Розчленування і загибелі. Повірте, кожного разу, коли в Україні з'являються симптоми популістського тріумфу, в Росії знову дістають "карту Жириновського" і починають милуватися на Новоросію і Малоросію. Це ми вважаємо, що небезпека минула. Вони над цією небезпекою працюють. І союзників у нашій країні у них чимало.

Для того, щоб цього уникнути, потрібно уникнути безвідповідальності. Наш уряд має стати урядом Мазовецького - Бальцеровича, який змінив країну, а не урядом Гайдара - Чубайса, який створив фундамент для успіху олігархії і неонацизму. А наш президент повинен бути Валенсою чи Гавелом, а не Гінденбургом або Єльциним.

Будь-яка інша дорога - це дорога в нікуди.