Наявності еліти в суспільстві не можна уникнути. Як би ми не критикували її якість, як би не відмовляли їй у праві називатися елітою, вона все одно в Україні є. Водночас особливістю України є те, що в останні 10 років зовсім не еліта є рушійною силою суспільних перетворень. Еліта постійно відстає у своєму розвитку від загального розвитку української громади. Виникає питання – чи взагалі потрібна еліта і які процеси в суспільстві не можуть відбуватися без елітної організації? Навскидь відповідь така – процеси цивілізаційного перетворення в революції та війні, розвиток на перспективу в ситуації конкуренції стратегій та наявного зовнішнього управління, розвиток філософії, науки та технології. Без еліти неможливо здійснювати розвиток країни, якщо ми навіть задіємо стратегію амбівалентних дій.

Якщо поглянути на роки незалежності України, то можна побачити, що якість української еліти постійно змінювалась.

Ідеологічна еліта 90-х років ХХ століття (радянська та націоналістична), яка плекала суспільні уявлення різних способів узагальнень, змінилася на опортуністичну до початку XXI-го століття. Поява опортунізму як головної риси української еліти в кінці 90-х років ХХ століття означала, що еліта стала опікуватися власними інтересами, а суспільні інтереси були лише її ширмою чи маскуванням. Причому опортунізм характерний не тільки для олігархів та чиновників, які корумповані олігархами. Опортуністичною стала також і колишня ідеологічно-національна еліта. Інакше кажучи, ідеологічний націоналізм розчинився у загальних гаслах політичних сил. Позірна соціал-демократія, клановий лібералізм, російсько-орієнтований комунізм – всі вважали за доцільне використовувати патріотичні гасла з націоналістичними натяками. А так звані справжні націоналісти не гребували брати гроші у тих же олігархів із російським походження капіталів, насправді діючи на користь складній стратегії російської влади із розколу України – на націоналістичну західну Україну, помірно патріотичну Південну і російсько-орієнтовані Крим та Донбас. Тобто націоналістична еліта виглядала не як державницька, а як регіональна, тобто прямо і безпосередньо опортуністична.

Організаційна суть української революції 2013–2015 років полягає у тому, що це лише громадянський рух. З точки зору навіть ленінської теорії революції, в Україні відсутня політична сила, озброєна передовою соціальною теорією, яка би організовувала цей громадянський рух. Революція 2013–2014-го та війна 2014–215-го призвела до постановки питання про можливість чергової зміни якості української еліти. Українська громада в ході революції та війни сформулювала проблему щодо опортуністичності еліти та поставила завдання створення солідарної еліти.

Сьогодні в Україні сформовано прості критерії солідарності як патріотичності та антиколоніальності, тобто вся українська еліта поділилася на колоніальну та постколоніальну. Але мова йде про те, що ситуація революції та війни діє тільки в момент виникнення як стрес. Цей стрес швидко долається, еліта до нього призвичаюється. Скоро вся українська еліта, яка захоче зберегти владу та капітали, якщо не стане, то принаймні вдаватиме з себе постколоніальну еліту. Сьогодні українська еліта, яка швидко перефарбовується у постколоніальну, плекатиме вже свій опортунізм всередині Європи. Не вміючи грати на міжнародному полі, вона постійно програватиме, як робить це вже зараз.

Отже нова солідарна еліта має ще й стати знову значним чином орієнтованою на загальне благо. Тільки на цей раз загальне благо навряд чи матиме форму стійкої та довготривалої ідеології, якими були марксизм та націоналізм. Мова йде про необхідність появи у еліти набору загальносвітових і локальних (країнних) концептів політики, в основі яких лежать суспільні теорії. Це більше глибока мета, бо постколоніалізм не означає національного опортунізму. Тим більше з огляду на європейську орієнтацію української громади. Подібно до того, як українська еліта знаходилася в зовнішньому управлінні Росії, її нинішня постколоніальність щодо Росії зовсім не означатиме постколоніальність щодо Європи.

Якщо Україна не хоче стати колонією Європи, то ми мусимо змінити якість нашої еліти.

Що означає змінити якість еліти? Колоніальна еліта має компрадорський характер, живе за схемами патерналізму, у неї відсутнє стратегічне мислення. Постколоніальна еліта має суверенний характер, живе на основі самодостатності (самозабезпечення, самоорганізації, самозахисту), має стратегічне мислення. Наша еліта самостійно змінюватися не бажає. Навіть революція та війна не призводять до невеликих змін. Нова (а направду перефарбована стара) українська еліта хоче вижити з мінімальними змінами своєї якості.

Після революції нові еліти швидко не народжуються. Нове покоління еліти народжується в інтегральній сумі процесів: люстрація частини старої еліти та переродження іншої частини старої еліти – болюча через тимчасову дезорієнтацію та депресію, небезпечна для життя, ризикована на грані самогубства, рефлексивна зміна світогляду та мотивацій. Прихід нової еліти з новими сучасними, осмисленими та перспективними мотиваціями відбувається дуже повільно.

Все більш стає очевидним, що революція та війна самі по собі не змінюють опортуністичний характер еліти. Люстрація звичайно прибирає від влади найбільш корумпованих, а від крупного бізнесу найбільш жадібних, безпринципних і недалекоглядних. Але люстрація це негативний процес відбору. Люстрація сама по собі не створює нову якість еліти.

Як взагалі можна змінити якість еліти? Як змусити еліту читати книги з політичними теоріями та концептами й обговорювати їх в клубах та на телебаченні? Як змусити еліту думати про стратегію, розробляти і впроваджувати стратегічні ігри та комбінації на міжнародній арені, розробляти випереджальну теорію стратегії та впроваджувати її в стратегічних експериментах? Як змусити еліту постійно представляти солідарну позицію в публічній сфері? Як змусити еліту змінити свої мотивації – відмовитися від домінуючого збагачення та волі до політичної влади на користь домінантної концептуальної влади, нових наукових відкриттів, нових шедеврів мистецтва, нового мислення?

Отже ознаки нової якості еліти – мислення, рефлексія як основні інтелектуальні компетенції, творчість та процес інтелектуальних дискусій (видання та читання книг, клуби), інструменталізація та інституалізація процесу осмислення перспектив – стратегія, філософія, розвиток середовищ прогресу (наука, технологія). В цьому процесі проблемою постколоніальної еліти є саме поява нових мотивацій – мотивації до творчої праці, а не до збагачення, до влади як здійснення справедливості, а не як основи панування та знову ж таки збагачення. Переграти всіх стратегічних конкурентів України – ось головна мотивація до інновацій як умова гри на міжнародній арені української еліти.

Реформи за західними зразками це провальна стратегія України. Стратегія реформ за західними зразками це глухий кут. Тільки власні інновації можуть дати Україні шанс. Але для власних інновацій потрібна еліта з іншими мотиваціями. Я просто фізично відчуваю, як наростає небезпека від низької якості нинішньої післяреволюційної еліти, як наростає загроза загальнонаціональних скандалів, які можуть зруйнувати довіру до влади і фактично зруйнувати країну.

Українська громада має поставити українську еліту в нестерпні умови щоденного існування, які в принципі не дають зберігати старі мотивації. Тільки постійна загроза втрати волі та загроза фізичного знищення може якось змусити еліту змінитися. На рефлексивне перетворення, судячи з усього, вона не здатна.