Світова зовнішня політика завжди була сферою подвійних стандартів – на словах усі державні діячі виступають за мораль, а на ділі підписують всілякі таємні протоколи й угоди, пише в своєму блозі на "Новому часі" економіст Богдан Данилишин. Звідси незаслужена нелюбов народних мас до цілком працюючих зовнішньополітичних стратагем.

Багато недоброго було сказано, наприклад, про принцип "реалполітік", який запровадив в обіг німецький історик XIX століття Людвіг фон Рохау, а ефективно впроваджував у життя німецький канцлер Отто фон Бісмарк, об'єднувач Німеччини. Але, тим часом, це досить плідний метод зовнішньої політики. Можливо, навіть єдиний плідний метод зовнішньої політики.

Цей принцип визнає, що досягнення моральних цілей у політиці завжди відстає в реалізації у часі. Сутність цього принципу зовнішньої політики – відмова від використання ідеології як основи державного курсу. Така політика виходить, передусім, із практичних міркувань, а не з ідеологічних чи моральних. Реальні рішення часто необхідно приймати оперативно і терміново, і не завжди вони узгоджуються з моральними імперативами. Якщо подивитися в історію, то будь-яке територіальне придбання для держав завжди (за малим винятком) було результатом завоювання, яке надалі було оформлено укладенням несправедливого, з точки зору сторони, що програла, миру. І про це теж не варто забувати. Риторика навколо зовнішньої політики, зазвичай, має мало спільного з дійсним станом речей.

Тому нам потрібно виробити стратегію поведінки щодо анексованої (саме анексованої, позаяк у "реалполітік" важливо називати речі своїми іменами, щоб правильно і реалістично організовувати контрзаходи) частини Донбасу (окремих районів Донецької та Луганської областей, далі – ОРДЛО). Можемо ми сьогодні надавати їм допомогу в політичному і економічному плані чи ні?

З одного боку, ОРДЛО – це наша територія (як і Крим), їх анексія Росією не визнана світовим співтовариством і не буде визнана. З іншого боку, імперська Росія не згине відразу, як нам би цього хотілося, під гнітом економічних проблем: ядерний щит, достатній запас економічної міцності та й добре здоров'я Володимира Путіна дозволять їй ще довгі роки зберігати контроль над цими територіями. Крім того, РФ – все ще важливий торговий партнер: ми продаємо туди досить відчутну частину експортованих товарів. Розірвати цей економічний зв'язок остаточно – значить завдати додаткового удару по економіці України. Тому, по суті, у нас немає іншого виходу, крім як вибудовувати відносини з Росією.

Мінські угоди наказують нам прийняти ОРДЛО назад, відповідним чином змінивши нашу політичну систему. Однак приймати цього "троянського коня" зараз не можна. На це Путін і розраховує. Це, як зараз модно говорити, його "многоходовочка", його таємний задум: зруйнувати українську державність зсередини.

Не приймати ОРДЛО загалом теж не можна. Політичний Захід турбує збереження ще одного острівця нестабільності в Європі, при тому, що їм своїх внутрішніх проблем з мігрантами вистачає. А ці проблеми будуть тільки наростати, оскільки викликані вони не тільки війною на Близькому Сході, але і серйозними кліматичними змінами, що відбуваються там внаслідок глобального потепління. Вже до 2035-2040 років на Близькому Сході буде вкрай складно жити через очікувану до того часу небачену в цьому регіоні раніше спеку.

Загалом, не дивно, що на хвилі невдоволення місцевого населення потоком постійно прибулих мігрантів з'явилася загроза приходу праворадикалів до влади в країнах ЄС. Наприклад, нещодавно в Австрії на президентських виборах мало не переміг крайній правий політик Норберт Гофер. І, найпевніше, в недалекому майбутньому в одній з європейських країн крайні праві політики все-таки прийдуть до влади.

Тому наша стратегія повинна полягати в максимальному затягуванні прийняття рішення щодо питання інтеграції ОРДЛО – класичне "ані війни, ані миру". Якщо ми суверенна країна, ми не можемо погодитися на жодні кабальні умови, невигідні нам. Ніхто не може змусити нас вчинити дії, які призведуть до втрати нашої незалежності. Ніхто - ані політичні друзі, ані вороги. А включення ОРДЛО в тому стані, в якому вони зараз перебувають – дія, спрямована на розвал української державності.

Великий канадський хокеїст Вейн Ґрецкі колись сказав: "Я завжди йду туди, де опиниться шайба". Нам потрібно розуміти, куди рухається Захід і куди рухається Росія. Відстежуючи ці тренди й учиняючи відповідні дії, ми зрозуміємо і те, де виявиться в майбутньому Україна. Технологічна гонка, яка розпочалася на Заході, і слабка реакція Росії на неї рано чи пізно перевернуть Росію – й ОРДЛО тоді самі впадуть в наші руки. Головне – нам самим зберегтися до того часу, як суверенній країні, що не є безперечним фактом, якщо ми не почнемо негайне проведення політичних і економічних реформ. Але якщо ми їх почнемо, на Донбасі відбудеться те саме, що і в Сербській Країні у серпні 1995 року, коли хорватський спецназ за місяць поставив під контроль центральної влади Загреба цю бунтівну провінцію (операція "Буря").

Але повторю ще раз, щоб це сталося потім, нам треба протриматися, зберігши свій суверенітет. Як протрималася Франція після поразки від пруссаків під Седаном у 1871 році, коли вона втратила свої провінції Ельзас і Лотарингію, які потім повернула. Франція чекала на свій час 50 років. Як чекають на свій час Фінляндія і Японія, сподіваючись повернути під свій контроль і Виборг, анексований під час радянсько-фінської війни 1939-40 років, і японські "північні території" – частину островів Курильської гряди, анексовані в Японії СРСР після 1945 року. Але чекають вони цього, інтенсивно просуваючись у технологічному розвитку. При тому, що країна, яка володіє цими незаконно анексованими колишніми територіями Фінляндії і Японії, Росія, поступово деградує в технологічному плані. Тому в Фінляндії і Японії знають, що стан речей рано чи пізно буде змінено на їхню користь.

Зараз економічно ми нічим не можемо допомогти ОРДЛО. Тільки з великою напругою для себе надавати їм гуманітарну допомогу. Бо як ОРДЛО – це економічна "чорна діра". Та й по-справжньому ми зможемо допомогти тільки тоді, коли самі станемо економічно розвиненими. Тому і реформи нам потрібні ще й для того, щоб відновити свою територіальну цілісність. Як ніхто не говорив у НДР свого часу, що їм треба приєднуватися до ФРН. Усі мешканці НДР просто це знали за замовчуванням. І це сталося. Те ж саме буде і з жителями ОРДЛО. Якщо Україна стане швидко розвиватися економічно, при тому, що в донбаському анклаві такий розвиток неможливий, то перелом настроїв жителів ОРДЛО щодо питання реінтеграції з Україною неминуче станеться.

У реальній політиці обхідні стратегічні операції насправді є найкороткшими за часом реалізації і найдієвішими за результатом. Тож свого часу ОРДЛО знову стануть територією України. Просто необхідно набратися терпіння. Як каже відома китайська приказка: "Якщо довго сидіти біля річки, просто дивлячись на воду, то рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога". Нинішня імперська Росія, під гнітом внутрішніх економічних проблем, як і в 1990-ті роки, змушена буде повернутися до цивілізованої міжнародної політики. Поки ж Росія не проти розміщення збройної місії ОБСЄ, але лише на лінії розмежування сторін на Донбасі, а не на кордоні РФ і України. Але скоро, дуже скоро, буде готова і на розміщення в усій зоні ОРДЛО.

Проте, нам не можна просто сидіти і чекати цього. Нам потрібно боротися з внутрішнім ворогом – олігархією, проводячи політичні та економічні реформи, і нам потрібно зміцнювати обороноздатність країни. Я категорично не згоден із заявою деяких представників влади, що економічні реформи гальмуються агресивними діями Росії. Нам потрібно рішуче проводити економічні і внутрішньополітичні реформи в Україні, не озираючись на Росію – і багато іншого, зокрема щодо анексованої Росією частини Донбасу, свого часу, вирішиться на нашу користь.