Досі вважається, що яка-небудь єдина стратегія розвитку України в сучасних умовах можлива. Хочу піддати це сумніву. Скоріш за все, не існує єдиної стратегії революції в умовах: 1) війни в з окупацією частин території та економічними втратами, 2) реформ в ситуації зовнішнього управління, 3) рецесії з зовнішніми запозиченнями на війну та реформи.

Я переглянув з десяток стратегій, пропонованих в останній час, – державних, бізнесових і громадських – і дійшов висновку, що жодна з них не спрацює сама по собі. В Україні немає імператора, немає авторитарної влади, і ні Президент, ні Уряд, ні Парламент досі не претендують на одноосібне стратегування країни.

Більше того, навіть наявність такої єдиної стратегії не була б на користь Україні. В цих умовах, нам потрібен набір різних розосереджених стратегій основних суб'єктів дії в країні, які можуть взаємодіяти один з одним. Причому цей набір стратегій має бути публічним, управлятися на рівні цілісної України, а сам процес стратегування водночас має бути прихованим для зовнішнього управління США, ЄС та для військових домагань Росії. І мені здається, я знайшов спосіб, як вирішити цей парадокс.

Нижче пропонуються чотири базові стратегії для України, дотримання яких, знання яких одна про одну, взаємодія всіх чотирьох та наявність попарних зв'язків одна з одною дозволяють змінити ситуацію в країні, досягнувши соціально-економічного та політичного прориву.

Ці чотири стратегії раніше були описані як сумарна або інтегральна стратегія амбівалентних дій. Раніше ці амбівалентні дії розглядалися як дії влади та суспільства. Але подальші роздуми привели мене до того, що є ще два важливих суб'єкта, дії яких потрібно враховувати і відповідно стратегувати. Далі ця інтегральна стратегія амбівалентних дій наповнюється необхідними більш складними уявленнями.

Отже чотири базові стратегії пропонуються для чотирьох типів суб'єктів, що діють в українській революції – політиків, бізнесменів, інтелектуалів та громади.

Базовою є стратегія самодостатньої громади, яка розуміється як децентралізація. Вона полягає у тому, щоб громада незалежно від дій влади, бізнесу і навіть інтелектуалів продавлювала свої підходи самоорганізації, самозабезпечення та самозахисту суспільства. Громада як суспільство розглядає інтелектуалів, владу та бізнес як таких суб'єктів, які є обмеженими з різних причин в своїх діях і тому можуть вважатися лише як допоміжні в суспільних діях. Спосіб унормування цієї стратегії – конституційний процес децентралізація.

Друга важлива стратегія неолігархічного бізнесу може бути означена в публічному просторі як деолігархізація: "шакали стають левенятами". Вона полягає у тому, щоб бізнесмени-мільйонери подрібнили олігархічні бізнеси, тобто порвали їх на шматки та привласнили. Влада своєю підтримкою та громада своїм тиском мають їм у цьому допомогти. Україна має позбутися олігополій, тому що саме вони є генератором корупції всередині країни, по самій своїй суті мають компрадорську позицію, а отже потенційно завжди є зрадниками і загрожують безпеці країни, уникають інноватизації та соціального навантаження на свій бізнес, повсякчас виводячи гроші в тінь та в офшори. Збільшення статків мільйонерів за рахунок мільярдерів – на користь країні. Сотнею мільйонерів в державі управляти набагато легше, ніж десятком мільярдерів.

Третя важлива стратегія інтелектуалів, яка може бути названа "тунелюванням". Суть цієї стратегії полягає в тому, щоб побудувати когнітивний тунель за межі наукових уявлень – в когнітивний світ конструктивізму. Мова по суті йде про розробку нового способу мислення – нової філософії та нової гуманітаристики. Революція свідомості (Гроф, Лірі і т.д.) та СМД-методологія (60-70-ті роки ХХ ст.), в процесі спроби шляхом тунелювання перестрибнути з індустріального етапу розвитку людської цивілізації в когнітивний етап зазнала поразки. В той же час саме тунелювання не тільки заклало засади постіндустріального етапу розвитку людської цивілізації, але і поставило питання про можливість когнітивної парадигми. Розробка такої когнітивної парадигми в тому числі засобами конструктивної філософії є безпосереднім завданням інтелектуалів, де може також брати участь бізнес – як в якості фінансиста, так і в якості змістовного учасника. Див. мою презентацію проекту "Інакше" в рамках групи "21-ше листопада".

Четверта важлива стратегія політиків та влади загалом означає "реформи". В принципі ця стратегія значною мірою є пристосуванням норм та форматів української держави до умовних західних чи європейських стандартів. Ця стратегія значною мірою є формальна. Іноді вона навіть схожа на спектакль. Чесно кажучи, вона з усіх чотирьох стратегій є найменш вирішальною, але має бути найбільш декларованою.

Якщо перші три стратегії будуть здійснюватися по-справжньому, то стратегію "реформи" можна взагалі розглядати як великий театр, де для західних та російських спостерігачів буде гратися зрозуміла для них п'єса, що слугуватиме ширмою або завісою для більш важливих трьох стратегій.

Саме так і потрібно вчиняти в ситуації зовнішнього управління країною. Справжня робота влади – дати можливість здійснити інші три стратегії. Якщо ж влада правильно зуміє конфігурувати свою діяльність, то вона навіть зможе допомогти – як суспільству в його конституційній децентралізації, так і бізнесу в його деолігархізації. Інтелектуали ж в будь-якому разі зберігатимуть дистанцію від влади.

У кожної з цих чотирьох стратегій є попарно-спільні процеси. 1) У громади та влади є спільний процес децентралізації (з позиції влади) чи процеси самоорганізації та самозахисту (з позиції громади). 2) У громади та бізнесу є спільний процес самозабезпечення незалежних громад (з позиції громад) чи інноватизація, що створює нові напрямки бізнесу та нових підприємців (з позиції бізнесу). 3) У громади та інтелектуалів є спільні процеси соціальної рефлексії (з позиції громади) та осмислення перспектив (з позиції інтелектуалів). 4) У бізнесу та влади є спільний процес деолігархазації (з позиції влади) та подрібнення крупних бізнесів (з позиції неолігархічного бізнесу). 5) У інтелектуалів та бізнесу є спільний процес осмислення нової гуманітарної ролі бізнесу (з позиції інтелектуалів) чи корпоративного стратегування (з позиції бізнесу). 6) У інтелектуалів та влади є спільний процес інноватизації реформ (з позиції інтелектуалів) чи інтелектуальної підтримки реформ (з позиції влади).

Тут викладено лише базові процеси попарно-спільних позицій, але звичайно це не всі процеси, що об'єднують ці позиції. Але головне в цих попарно-спільних позиціях – як вони будуть координуватися.

Одразу після революції я доволі спрощено бачив можливість стратегування в Україні. Зараз мені стало набагато більше зрозуміло, що ситуація зовнішнього управління як з боку Європи, так і з боку Росії в принципі не залишає шансів Україні мати якийсь дієвий стратегічний центр, який би продукував єдине публічне стратегування для всієї країни.

Саме тому в такій ситуації можна задіяти принцип контрафлексивної координації. Цей принцип означає, що в Україні має з'явитися шість непублічних координаційних позицій – в вищенаведених комбінаціях основних суб'єктів стратегування. Ці координаційні позиції не є центрами управління, вони є лише місцями координації дій основних суб'єктів попарно.

Ці координаційні позиції можуть бути публічними, але лише за рахунок безпосередньої комунікації, без висвітлення цього в ЗМІ. Однією з цілей такої живо-контактної комунікації є зменшення можливостей для Європи чи Росії відслідковувати процеси координації і власне мережевого стратегування.

Взаємодія цих шести парно-процесних координованих стратегій не потребує великих зібрань чи великих програм, ефективність чого завжди дуже низька.

Причому єдиний координаційний центр для всіх стратегій має бути відсутній. Оскільки такий підхід не потребує центру управління на рівні країни, то це робить неможливою боротьбу за ресурси такого центру.

Оскільки дії чотирьох стратегій по всіх шести позиціях координації в жодному центрі не узгоджуються, то вони і не будуть дозволяти відслідковувати внутрішні цілі та завдання ззовні. Багато різної неповної і суперечливої інформації про дії в цих шести сферах має вводити в оману всіх зовнішніх гравців щодо того, що саме, як саме і в яких сферах відбувається в Україні.

Принцип єдиного управління країною спрацює так – через цінності та мотивації мільйонів українців, що будуть залучені до стратегії амбівалентних дій. Наші цінності осмислені і перспективні, тому українці можуть сміливо вводити мережеве управління як головний принцип перетворень у країні.

Розроблюване в цих шести сферах має підтримуватися Президентом, Урядом та Парламентом, але шляхом особистої участі членів Уряду, Парламенту та адміністрації Президента в процесах координації без офіційних рішень, які публікуються у ЗМІ на етапі розробки. Така контрафлексивна парно-процесна координація означатиме, що лише здійснені досягнення в якій-небудь з цих шести сфер будуть фіксуватися в парламентських законах та рішеннях Уряду чи указах Президента.

Мережева стратегія амбівалентних дій вкупі з принципом контрафлексивної координації це те, що може зробити Україна і це те, що принципово не може зробити Росія.

Отже стратегія амбівалентних дій з принципом контрафлексивної координації, як це уявляється, в Україні може ефективно протистояти стратегії непрямих дій Росії та стратегії зовнішнього управління США та ЄС.

Такого раніше ніхто не робив, і тому це може спрацювати. Це єдина з усіх відомих мені стратегій, публічне розголошення якої не може суттєво зменшити ефективність її здійснення.

Не потрібно вважати, що "все пропало". Якщо ви зрозуміли, як це може працювати, просто робіть це, не радячись, не витрачаючи час на довгі засідання і узгодження.

Сергій ДАЦЮК