Ми всі так звикли до використання терміну АТО, ця абревіатура так щільно зв’язалась у нас із проведенням бойових дій на Донбасі, що навіть забули одну деталь, про яку нагадаю згодом. АТО було оголошено 13 квітня 2014 року Радою національної безпеки і оборони України. В. о. Президента Олександр Турчинов доповів про це рішення –почати антитерористичні дії із залученням Збройних сил України. В той день під час бойових дій у Слов’янську загинув капітан спецпідрозділу СБУ «Альфа» Геннадій Біличенко. Увага розгубленої, шокованої громадськості настільки була зосереджена на все нових і нових повідомленнях про атаки на держустанови бойовиків, що було не до копирсання в абревіатурах і термінах. Шукати логіку в суцільному абсурді було не на часі. Внаслідок донбаського шоку ми навіть забули про анексований Крим – тобто факт загарбання нашої території.

Що то є – Антитерористична операція? Вочевидь, то є боротьба з терористами. Отже, Україна сама назвала інтервентів внутрішнім ворогом – дуже зручне визначення саме для Путіна!

Так ось, варто згадати, що першим АТО оголосив… Янукович. Накази по кривавому і зухвалому розгону Майдану в лютому 2014-го видавалися в рамках саме оголошеної Антитерористичної операції. Закулісні інтриги на владному Олімпі часів Януковича так само сприймаються, як внутрішні течії. Ми інколи забуваємо, що Гольфстрім, який потопив Януковича, підігрівався так само з Кремля. Ці підігріті течії в особі тих, хто лише зовні виглядав самостійною фігурою (як тут не згадати одіозне ім’я Льовочкіна), зробили свою справу, щоб поставити країну на межу існування, в абсолютну залежність від Путіна.

Це вони вели президента, який заплутався не лише в кімнатах Межигір’я, до відповідного фіналу. Це вони нашіптували, підказували, радили, а зрештою і відверто підставляли, своєчасно стрибнувши з потопаючого човна колишнього «завгара». Від божевільного розгону мирних протестувальників 30 листопада до згаданої АТО від 19 лютого, яке відправило на Той світ Небесну Сотню, – все це було розіграною виставою з полум’ям на екранах і смертями в он-лайн режимі. Жахливою виставою з імпровізаціями за ситуацією. Але був елемент, який не розрахували алхіміки революцій. Вони не зрозуміли набутий рівень самодостатності нації. Проте не розслабляймося. Особливістю кремлівських чаклунів є те, що вони вміють робити висновки.

В Україні громадянська війна! – ось що лунало за часів Януковича і зараз лунає в російських ЗМІ, ось що доносилося всьому світові. Вони хотіли в Європу? Яка там Європа, коли у них громадянський конфлікт! Саме це було потрібно Путіну – продемонструвати, що в Україні не народ прагне до європейської спільноти і системи світової оборони, а купка маргіналів розперезалася настільки, що палить столицю, влада настільки безпомічна, що втекла (насправді тепер ми знаємо достеменно, що Януковича «вичепив» Путін), а суспільство розколоте настільки, що ладне проголошувати власні «республіки». І все це овіяно термінами «тероризм», «сепаратизм», «громадянська війна», «внутрішній конфлікт», «геноцид російськомовного населення» тощо. Картина, яку Путін завдяки своїй агентурі й резидентурі в Україні малював із моменту першого розгону Майдану, наситилася потрібними окупанту кольорами. Україна опинилася начебто в пастці власних же прагнень демократії й повноправного членства у світовій спільності. Патріот із запальною сумішшю став зовні провокатором громадянського конфлікту, а не героєм, який бореться із знахабнілим злодієм-диктатором. Тепер виходить, що Європа і НАТО мають нас цуратися через наші громадянські протистояння. Частина України, починаючи з Криму і продовжуючи начебто «російськомовним» південним сходом, без особливого спротиву відколюється, і Києву вже нічого більше не залишається, як іти на будь-які поступки Кремлю. Армії немає, спецслужби прогнили до спинного мозку, правоохоронні органи давно стали ім’ям прозивним, а влада, по суті, є синонімом корупції і зради. «Проект «Украина» закрыт», - як сказав мені один проросійський політик місцевого розливу в Луганську.

І так би все й було, якби не згаданий вище елемент, що змінив склад нищівної суміші. У нас на очах почала народжуватись армія, у військкомати вишикувалися черги добровольців, а волонтери замінили цілі міністерства. Виявилося, що ми вміємо воювати, вміємо організовуватися, вміємо йти на вірну смерть – від Майдану до Донецького аеропорту, від Інститутської до Пісків. Але й Іл-76, і Зеленопілля, і Волноваха, й Іловайськ, і Дебальцеве продемонстрували нам, що і цього замало. Ще навесні факт планомірного відступу з цілих міст сходу говорив: ворог дійсно є і в середині наших лав, і частенько прикривається синьо-жовтими, а інколи навіть червоно-чорними прапорами. Особливо це помітно на тлі того, що наші герої, виявляється, не воюють, а продовжують боротися з тероризмом.

В лютому 2014-го в Україні боролися з «терористами», і з квітня в Україні намагаються ліквідувати терористів. Ні Путінську армію, ні бурятів із калмиками, ні ростовських «Моторол» із чеченськими «кадирівцями», а абстрактне явище і широке поняття – тероризм. Так ми самі робили і робимо вигляд, що боремося з власною, нехай привнесеною зовні, проблемою, а не відвертою агресію окупанта.

Звичайно, на словах ми багато говорили і говоримо досі про агресора, доводимо, що агресор «підтримує терористів», постачає бойовикам озброєння і навіть регулярні війська, але при цьому всі ці красиві заяви, багатослівні дискусії на ток-шоу точаться в фарватері прийнятої дефініції – АТО, а не війни. Такі собі багатотисячні добровольчі загони і мобілізовані спецпризначенці, а не батальйони солдатів у окопах з гарматами 19 47 року випуску.

На Антитерористичну операцію українці чекали в Луганську, коли захоплене СБУ три тижні стояло недоторканним нашою «Альфою», а бандит, який назвав себе «народним губернатором», Болотов боявся зробити крок без охоронців. Час АТО минув, коли вся країна стежила за звільненням невеличкого Слов’янська, в той час як бандити захопили майже весь Донбас – від Маріуполя до Сєверодонецька, від Луганська до Донецька. Визнання Верховною Радою ще в січні Росії державою-агресором, а «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями – це добре.

Але останнє визначення – «терористичні організації» - нівелює визначення Росії як агресора. «ЛНР» і «ДНР» - це насамперед російські окупаційні війська, які збройним шляхом захопили владу на окремих територіях Донбасу, а вже потім найманці, терористи, місцеві агенти впливу та «червоні» бабці-активістки з каструлями.

І на Донбасі триває не Антитерористична операція, а війна з окупантом, який у тому числі використовує місцевих поліцаїв, так само як Гітлер у 1940-х роках. Із дитинства ми знаємо, що як човен назвеш, так він і попливе. Схоже, що вже рік ми пливемо або не туди, або не на тому човні.