Колись я вперше привезла друзів-киян до рідного Львова, і почула здивоване: «Як можна було проміняти це місто на Київ?». Тоді це запитання викликало у мене здивування, адже я не розуміла, і не розумію досі, як можна порівнювати ці два міста.

Міський голова Києва Віталій Кличко, під час однієї з інспекцій столичних районів зауважив, що «Київ має бути комфортним, чистим і красивим містом, де приємно жити, працювати, відпочити разом з сім'єю». Але полюбити Київ важко. Його справжнє обличчя очевидне не всім. Це важко пояснити, але ти любиш одне чи інше місто не за відремонтовані дороги та історичні місця, а за їх атмосферу та особисті відчуття.

Так, на жаль, за 24 роки Незалежності, жодна з місцевих влад не спромоглася навести порядок у столиці. 24 роки центральні вулиці Києва перетворювали на «шапіто», окраїни заставляли МАФами та забудовували потворними будівлями, а кращі місця та землі дерибанили, без жодних проявів сумління. До цього слід додати і ставлення мешканців – людей, які приїздять у столицю у пошуках власної реалізації та заробітку. Який відсоток з них по-справжньому сприймає Київ, як уже рідне місто?

Мій хороший друг та колега, якось зауважив: «Не знаю, що тут можна знайти красивого». Розповідати йому, «що саме можна знайти» було безглуздо, як і вказувати на те, що «тут» мій знайомий проживає вже п’ятий рік, придбав житло і, у перспективі, нікуди перебиратись не збирається...

Хтось може не погодитись, але попри те, що Революцію гідності провели українці з усіх міст, акумулювати її, підтримувати та втримати було під силу лише Києву. Саме тому, для киян принципово, аби нова влада почала хоча б мінімальні зрушення та кроки у відбудові столиці. Ми навряд чи очікували, що місто зміниться через рік, але чекали, що у коридорах міської адміністрації перестануть ділити землю. Ми сподівались, що кінотеатр «Жовтень» - безумовну цінність культурного центру міста - відбудує влада, а не завзяті волонтери. Гадали, що Маріїнський палац не доведуть до остаточного руйнування та занепаду, що спостерігається сьогодні. Мріяли, що до Києва почнуть залучати інвесторів та туристів. Зрештою, була впевненість, що нарешті і Хрещатик, і Майдан, стануть оздобою міста, а не «візуалізацією» до пісень одіозного Поплавского.

Коли хтось виклав в інтернет старий проект відбудови Будинку профспілок, що, свого часу, навіть не розглядався у якості можливого варіанту реконструкції будівлі, у соціальних мережах здійнявся ґвалт. Це сталося не тому, що всі полінувались перевірити дату документу, а лише тому, що кияни справді повірили: ідіотське перепланування в центрі цілком можливе.

Нещодавно департамент архітектури КМДА оприлюднив проекти, подані на конкурс «Територія Гідності». Нагадаю, що мета конкурсу - переосмислити суспільний простір і закріпити в ньому елементи пам'яті про революційні події, що сталися на головній площі країни. Безумовно, серед більше сотні робіт є цікаві ідеї та розробки, але більшість не є тим, що запам’ятається, коли ви вперше потрапите до Києва. Тим паче не є тим, після чого іноземний гість ще довго розповідатиме про Небесну сотню. І вже точно не змінить обрис міста на краще.

У Празі є меморіал жертвам комунізму: cім бронзових скульптур, розташованих на довгих високих сходинках. Кожна наступна скульптура людини, що знаходиться далі від вас, виглядає незавершеною. Наприклад, без кінцівки, або з розломами на бронзовому тілі. Ці штучні «руйнування» - не наслідки зносу, а задум архітекторів, адже пам'ятник символізує страждання політичних в'язнів комуністичного режиму. Аж поки на останній сходинці ви не знайдете лише шматок бронзи…

Меморіал пам'яті жертвам голокосту в Новій Англії (Бостон) складається з шести скляних веж, під якими може ходити відвідувач. Гравірування на вежах – це шість мільйонів номерів, які символізують шість мільйонів загиблих під час Голокосту. Кожна вежа є відображенням основних таборів смерті - Майданеку, Хелмно, Собіборі, Треблінці, Белжець і Аушвіц-Біркенау…

Національний меморіал пам’яті жертвам теракту 11 вересня в Нью-Йорку складається з парку, засадженого двоколірним дубом та двох басейнів. Площа кожного з них дорівнює площі веж-близнюків. Головна частина проекту - дев'ятиметрова стіна води, яка омиває бічні стіни басейнів загальною площею більш ніж 4 000 квадратних метрів. Ці потоки води - символ сліз, пролитих у пам'ять про жертв трагедії…

Можна ще довго наводити приклади сучасних меморіалів, пам’ятників та будівель, що справді вражають і запам’ятовується на все життя. Жодних релігійних будівель, хрестів, величезних «храмів», стел, від яких віє радянщиною, помпезності та надмірного багатства. І хочеться вірити, що ані влада Києва, ані самі кияни не допустять чергового паплюження свого міста. Майбутня «Територія Гідності», новий Майдан, переобладнаний в освітній центр з мультимедіа-бібліотекою Майдану Український дім, збудований музей Свободи, оновлені парки та відновлена історична цінність Києва – програма мінімум, яку, з запізненням в два десятки років, повинні виконати керівники столиці. Звісно, якщо вони планують залишатися її керівниками.

Прикладів досвіду для запозичення - чимало. Польське містечко Люблін, лише завдяки чіткому плану та інвестиціям, за порівняно короткий час, змогло стати культурною та мистецькою столицею країни. Цю ж схему запозичив і український Львів, який, попри архітектурне багатство та місцевий колорит, ще 10 років тому, був абсолютно іншим, а сьогодні в багатьох напрямках випереджає Київ.

То, може, все ж настав час зробити так, щоби столицю, справедливо, любили не лише за атмосферу…