Українці люблять запитувати в іноземних кореспондентів: "Що вони думають про нас у вашій країні?" Я часто не знаю, як відповісти. Але я щойно повернувся з Великобританії, де поставив кільком людям питання, які мені ставили в Україні. Отже, ось кілька моїх вражень після поїздки.

Перш за все, британці знають менше, ніж ви можете сподіватися. Два Майдани та війна розмістили Україну на мапі – люди більше не запитують, чи це справжня країна (добре, одна людина запитала, чи я прибулець, оскільки жив на Урані, але йому було лише чотири роки). Але з моменту початку революційних хвилювань та переживань через жахіття війни, здається, що люди просто відключилися. Навіть не всі освічені професіонали, говорячи про українських політиків, можуть пригадати Петра Порошенка чи Віктора Януковича.

Вони знають, що Росія анексувала Крим та підтримує сепаратистів на сході країни, але більшість людей, з якими я спілкувався, не були впевнені, чи конфлікт досі продовжується, чи вже ні. Проте на просте питання "хто хороші хлопці, а хто-погані", всі відповіли: "Путін – поганий хлопець".

Авжеж, я говорю тут про людей, які не мають особистого інтересу в Україні та проінформовані про неї настільки ж, наскільки я, наприклад, проінформований щодо, скажімо, Нігерії. Є багато інших людей, які слідкують за цим більш ретельно. Серед цих людей також загальне відчуття того, що російські дії неприпустимі та небезпечні для міжнародного порядку.

Проте люди також висловлюють певне здивування через деякі рішення українського уряду. Чому він дозволяє ультраправим націоналістам приєднуватися до батальйонів, які воюються на Сході? Чому він не зробив російську мову другою державною? Чому там кажуть, що хочуть приєднатися до НАТО?

Відповіді на ці питання можуть бути очевидними у Києві, але це питання, які ставлять люди в Великобританії. Тому у деяких британців складається враження, ніби Україна намагається ретроспективно довести правоту Путіна. Передусім це стосується питання вступу до НАТО. Я завжди вбачав у твердженні російського лідера про те, що Росія відчуває потенційну загрозу від можливого розширення НАТО, просто приводом для агресії.

Проте на міжнародному рівні багато людей сприймають це цілком серйозно. Деякі вірять, що Путін може бути задоволений обіцянкою не вступати в НАТО – так чому не дати йому тої обіцянки, оскільки Україна все одно не має реальної перспективи вступу до альянсу найближчим часом? Для багатьох західних європейців розширення НАТО непопулярне та навіть незрозуміле.

А у Великобританії, особливо після катастрофи в Іраку, завжди є певна підозра до всього, що пов'язане з американським військовим втручанням. Американці брехали нам, щоб втягнути нас у їхню війну з Іраком – тож деякі люди цікавляться, чи не роблять Сполучені Штати того ж самого і з Україною.

Деякі автори, особливо "лівих" поглядів, зіграли на цьому відчутті і написали статті з заголовками на кшталт "Чому ми все розуміємо невірно про Україну", де йдеться про американську пропаганду війни або європейську безвідповідальність у справі з Росією, а український уряд звинувачується у "крайньо-правих" поглядах.

Такі видання як The Guardian (яке також публікує й виключно проукраїнські статті) публікує їх у прагненні "балансу". Більшість британців не знають ні всіх тонкощів української історії, ані різниці між різними націоналістичними угрупованнями.

Таким чином, для центристів або прихильників "лівих" поглядів факт того, що членам партії "Свобода" дозволили займати міністерські пости, навіть тимчасово, був вартий осуду. Призначення лідера "Правого сектору" Дмитра Яроша радником начальника Генштабу також буде спірним (для тих, хто дізнається про це).

Тим не менш, більшість українських коментаторів відмовляються хоча би побачити цю проблему, вказуючи лише на низьку кількість виборців цих партій та звинувачуючи російську пропаганду у занепокоєності "ультраправими". Такі дії не залишають "шукаючому балансу" The Guardian іншої альтернативи, окрім як публікувати з цієї теми статті від людей, які дійсно "все розуміють невірно".

На іншому кінці спектру – наша власна націоналістична партія, UKIP, яка симпатизує Путіну. UKIP ненавидить ЄС – тож використовує будь-який шанс звинуватити Брюссель та його "експансіоністські плани" для кризи. Очевидно, лідер UKIP Найджел Фарадж вважає, що "незалежність британців від Європи" є важливою – на відміну від "незалежності України від Росії". 

Пошук "альтернативних точок зору" щодо кризи увів деяких людей в оману. Книга історика Річарда Сакви "Frontline Ukraine (Передова Україна)", яка робить акцент на кількох цікавих моментах, але в основному презентує оманливу версію подій та надто симпатизує Путіну, отримала кілька позитивних рецензій як "урівноважена" та "авторитетна" робота – це доволі страшно.

Однак домінуючий погляд на ситуацію є позитивним для України та невтішним для Росії. І головне, що саме він відображається у політиці уряду та у представниках найбільшої опозиційної партії: Британія обіцяє продовжувати тиснути на Росію санкціями та трохи допомагати Україні, відправляючи військових та адміністративних радників.

Через досі триваюче слідство щодо смерті Олександра Литвиненка, яке є постійним нагадуванням про російську підступність, та вимушену активність літаків Королівських Повітряних Сил через порушення Росією повітряного простору, британці не розділяють віри французьких лідерів, що "ми все ще можемо бути друзями" з Путіним.

З іншого боку, не видно ніяких спроб зупинити російських олігархів у використанні британського фінансового сектору і вливати їх брудні гроші в "Лондонград".