Рік тому НАТО як альянс та переважна більшість його країн-членів не розглядали військове зіткнення із Росією навіть гіпотетично. Сьогодні НАТО проводить найбільші військово-морські навчання з часів завершення холодної війни.

На кордонах альянсу із пострадянськими державами нарощується присутність армійських контингентів, що складаються в своєму ядрі з вояків та озброєнь ключових країн-членів – США та Великої Британії. Окремої оборонної угоди досягли країни Скандинавії (до речі, автор прогнозував це ще в серпні). Щодня відбуваються дуелі між повітряними силами країн НАТО та російськими інтервентами. Попри зрозуміле, але наївне (на жаль, таким є сьогодні рівень західних еліт – захищені, так чи інакше, американською ядерною парасолькою, вони знаходять пацифізм зручним) бажання Заходу знайти «політичне» та «дипломатичне» вирішення конфлікту, Альянс було змушено до демонстрації та мобілізації свого військового інструментарію – і це лише початок. Так само і Київ доводить, що далі «Мінську-2» не відступатиме.

Рік тому економіка агресора виглядала такою, що – до речі, ця теза слугувала підмурівком для східної політики Берліну – здатна встояти під тиском чи не три роки. Але не минуло і кількох місяців як Москва втратила близько третини резервів, а навесні вона не тільки виживає за рахунок масованого роздавання бюджетних рублів, але й змушена подивитися правді в очі. Вперше російський Мінфін погодився із сумним прогнозом колишнього провідного радника медвєдєвської модернізації, а нині втікача до Франції, економіста Сергія Гурієва.

Головним елементом цього прогнозу була думка про те, що втримувати соціальну стабільність за рахунок резервів (а це запас ВКВ Центрального банку, це Резервний фонд, і це Фонд національного добробуту) можна буде лише до пізньої осені поточного року. Не допоміг і болісний секвестр федерального бюджету – вперше з кінця 90-х Росія утворила внутрішній борг, виконати передвиборні обіцянки Путіна (так звані «травневі укази») виявилося неможливим, Мінфін ізнову озвучив пропозиції скорочення гігантського військового бюджету Росії.

Звісно, бюджетну ковдру продовжуватимуть розтягувати, доведеться вислуховувати істерики Путіна, якому самотужки доводиться шукати гроші для виплат зарплати будівельникам космодрому «Східний», тощо. Але ризик зіткнення із «бетонною стіною», як це називає фінансист Слава Рабінович – тепер не припущення, а висока вірогідність.

Без полегшення режиму санкцій та політичних змін – ця агонія буде лише поглиблюватись. 14 квітня МВФ ізнов погіршив прогноз рецесії російської економіки. В той самий час в країні-агресорі питомо посилюється соціальний та політичний, зокрема антиклерикальний протест. Рік тому нічого подібного в Росії не відбувалося.

Рік тому державний апарат України лежав у руїнах. Втеча злочинного Януковича та його кримінального угруповання ніби «вирвала шмат м’яса» з інституційної системи. З одного боку, звісно, той апарат був щирим втіленням зла (аналогом російської системи). З іншого боку, нації, що воює, конче потрібний державний апарат.

Сьогодні – попри масу обґрунтованих претензій до його вигляду та функціонування – він існує. Аж ніяк не ігнорується позиція ЗМІ та громадських структур. Перші в Україні були потужними завжди (що й слугувало одним з маркерів «демократизованості»), другі – нове явище, що вийшло з революційної шинелі. Рушили з місця економічні та інституційні реформи, хай багато хто (зокрема, іавтор) критикує їхній темп, а подеколи – зміст і напрям. Інституційні донори та інвестори (такі, як МВФ та Всесвітній Банк) повірили Києву, а відтак увімкнули зелене світло для інших традиційних та потенційних вкладників.

Звісно, не можна вважати реформами банальні скорочення витрат бюджету, але і їх збалансовано походом проти корупції (таке враження, що генпрокурор Шокін отримує задоволення від процесу, не вітати це не можна) та початком відсторонення так званих «олігархів» від керування державними підприємствами. Весь комплекс цих політичних інструментів викликає дискусію, але він впроваджується. Тому вже не можна казати, що «ніхто нічого не робить» та піддаватися порожнім «капітулянтським» настроям…

Масштабні процеси важко, або неможливо адекватно оцінити, перебуваючи в їхній середині.

Нам потрібно більше віри в себе. Адже саме в ці важкі місяці Україна здобуває стратегічну перевагу.