Наше звільнення від пут тоталітарної пропаганди – такий же необхідний складник змін, як і звільнення від корупції, економічне зростання чи якісне управління.

Коли Німеччина й Австрія після Другої світової війни лежали в руїнах, перше, що було зроблено – це денацифікація. Тобто повна і безповоротна заборона нацистської пропаганди. Всі монументи і символи режиму були знищені, незалежно від художньої цінності.

Всім, дітям і дорослим, під розписку демонстрували в кінотеатрах фільми про злочини нацистів, усіх возили до концтаборів, де ще дихав попіл жертв. Це тривало роками, доки суспільства не одужали. І без денацифікації не було би сучасної Німеччини.

Те саме повторилося на Сході Європи в кінці 80-их-початку 90-их, коли впав комунізм – у Польщі, Чехії, балтійських країнах. Як тільки парламент Литви відновив її незалежність, тієї ж ночі люди ломами збили з його фасаду радянський герб. Потім за місяць чи два по всій країні щезли всі радянські вулиці і монументи Леніну. Так закладався фундамент і політичної, і економічної незалежності. І зараз Литва є членом Євросоюзу та НАТО, успішною країною.

Комуністичний режим позбавив Україну незалежності, приніс на нашу землю мільйони смертей від геноциду, війн, репресій, покалічив душі й свідомість людей.

Щоб зрозуміти, наскільки режим Леніна-Сталіна відкинув нас назад, варто порівняти Україну і Фінляндію, які стали незалежними одночасно – 98 років тому, тільки Фінляндія зуміла відстояти цю незалежність від військ Леніна, а потім і Сталіна, а Україну більшовики втопили в крові і приєднали до СРСР. Ось ця різниця між Фінляндією і Україною – це різниця між вільний європейським розвитком і тоталітаризмом.

Хто сьогодні виступає проти декомунізації і намагається далі дурити людей? Це Росія, з якої ми чуємо істеричні заяви Путіна і Лаврова, і це проросійська п’ята колона в Україні – послідовники Януковича і Симоненка, тобто ті, для кого принципово не дати українцям стати вільними людьми.