Цим терміном він наголошує на здатності путінського лобі впливати навіть на розумних та чесних, які купуються на брехню і нехтують фактами. Воно охоплює неоднорідну масу людей: від німецьких та угорських неонацистів до французьких і грецьких лівих, а ще політиків та науковців «при здоровому глузді». Як же пояснити таку єдність поглядів серед радикалів і поміркованих, жорстких «реалістів» і гарячих голів, захоплених містикою брутальної сили, націоналіс­тів-євроскептиків та регіональних екстремістів, що сподіваються на Європу (і Путіна!) як чинник послаблення національних держав, християн-консерваторів, які ратують за традиційні цінності, та лівих, які прагнуть «демократії без капіталізму»?

Пропутінське крило аж ніяк не панівне у Франції, принаймні наразі: уряд не змінює позиції щодо санкцій і рішення не продавати Росії Mistral, лідери країни й громадськість дедалі більше усвідомлюють цинічність Путіна. І все ж це крило впливове й має організовану мережу та багатошарову структуру, що охоплює різноманітні й на позір несумісні інтереси та учасників. Якщо не брати до уваги потужні інструменти на кшталт хабарництва й залякування, російське силове поле базується на двох основних факторах. Перший – сильне почуття самоненависті в ліберальних країнах, що живиться недоліками глобалізації та дедалі глибшою, особливо після терактів 11.09 у США, недовірою до політичних лідерів.

Ці ненависть і недовіра фокусуються на Сполучених Штатах, адже багатьом не подобаються (часто небезпідставно) імперська зарозумілість неоконсерваторів вкупі з провалами в Іраку й нерішуча політика Обами з її неефективністю. З огляду на культурні розбіжності та серйозну економічну конкуренцію між країнами Європи та США єдність інтересів і цивілізації Заходу вже не така очевидна, як раніше. Звідси другий фактор: пошуки альтернативи, якими намагається скористатися «Третій Рим», створюючи ілюзію величі й вищих цінностей, але оперуючи в реальності цинічною силою, брехнею та військовою міццю. Така непослідовність путінського неототалітаризму і збиває з пантелику Захід. Імперія – це не так альтернативна система, що веде війну за правилами проти нашої, як банда хуліганів, що грає в брудну гру в глобалізованому й неоднорідному світі. Тож російська «альтернатива» може спокусити як тих, кому остогидів трансатлантизм, так і тих, хто вважає, що Захід мусить захищатися в протистоянні цивілізацій, яке виявляється в тероризмі, ситуації на Близькому Сході та посиленні азійських потуг, і в цьому залежить від російської військової та політичної підтримки (подобається нам це чи ні). Актуальне питання тут – війна ісламістів проти східних християн: попри напускну побожність, Путін ніколи не був, не є і не може бути мудрим та надійним союзником в утвердженні гідних режимів для боротьби з терором на Близькому Сході. Але для тих, хто вважає джихад загрозою для західної цивілізації, нестерпною є думка, що РФ нині й, імовірно, в довгостроковій перспективі не буде надійним союзником і може навіть створювати внутрішню загрозу. Такі люди відмовляються бачити факти. Вони є «раціональним зерном» і головним аргументом силового поля; вони транслюють його сумнівні аргументи про «приниження» Росії після 1991 року, віроломність НАТО, захист російських меншин, «палку любов» РФ до Криму й «братів-малоросів», розкол в Україні та інші демагогічні нісенітниці. Ми маємо давати раду із цим у нашій аргументації.

Пропутінське бачення помилкове, бо воно вважає Кремль адекватним партнером і ґрунтується на біполярному сприйнятті безладів у світі. А ми живемо в епоху розпорошених конфліктів, що перетинаються між собою. Це невтішний факт, тож чимало людей воліє шукати прихисток у маніхеїзмі. Можливо, це результат наївної віри в «кінець історії» і мирне тисячоліття під проводом США або СОТ після розпаду СРСР. Відтак російське силове поле приваблює і екстремістів, що прагнуть підірвати світовий порядок, і наляканих реакціонерів.

Шкода, що нерідко до них приєднуються розумні ліберали і мудрі консерватори. Я щоразу тішуся, коли зустрічаю католика або ж французького патріота-консерватора, котрий не підтримує Путіна, адже серед них стільки людей, яких поважаю і з яки­­ми часто погоджуюся (у необхідності утвердження спільної культури та політичної ідентичності й відмови від жорсткості в освіті та культурі заради рівноправного доступу до них для всіх), що потрапили під вплив російського президента так, ніби ця прихильність є невід’ємною частиною їхньої політичної позиції. Важливо, щоб українська або євро-українська тема не асоціювалася тільки з яппі чи богемою і не відштовхувала цим людей, які переймаються збереженням культурної спадщини Європи.

Для більшої переконливості ми повинні не лише відстоювати виправданість і привабливість українських свобод, а й вирватися із заклятого силового поля, приймаючи реальний світовий порядок – шалений безлад, якому можемо дати раду тільки через збалансоване поєднання нецинічного реалізму та принципів.