Жоден податок в Україні не піддався настільки нищівній критиці, як податок на додану вартість (ПДВ). Скільки негативних епітетів майже не щоденно звучить на його адресу. Він і злочинний, і корупційний, і такий, що підриває економіку, бо скорочує попит. А скільки дурниць можна почути щодо нього з вуст політиків, що не дивно. Але ж не менше їх проголошують люди, які, хоча б виходячи з наявності кірочки про вищу економічну освіту, мали би більш-менш орієнтуватись в економічній суті цього податку.

Зрозуміло, що сам по собі жоден податок не може бути злочинним чи корупційним. Його таким роблять можновладці, хто в результаті своєї непрофесійності, а хто і свідомо, заклавши можливості для протиправних оборудок. Враховуючи, що далеко не всі розуміють логіку та механізм дії ПДВ, почати цю статтю доречно саме з певних пояснень.

ПДВ – це покращений різновид податку з обороту.

Необхідність в податку з обороту з боку багатьох держав була очевидна ще в 19 столітті. Розширення державних функцій вимагало додаткових стабільних джерел поповнення бюджету. Податок з обороту, починаючи з початку минулого століття, дозволяв багатьом державам світу вирішувати це завдання. У Радянському Союзі він був чи не головним бюджетоутворюючим податком.

В той же час проблемою класичного податку з обороту було те, що його ставка не могла бути однаковою для різних видів товарів. Принцип функціонування податку з обороту передбачав обкладання податком всіх операцій з купівлі-продажу того чи іншого товару. Але чим складніше була продукція та чим більше розвивалася спеціалізація виробництва, тим більше трансформацій та оборотів відбувалось з одним і тим же товаром, який покращував свої властивості.

Так, наприклад, залізну руду спочатку видобувають, потім збагачують, виготовляючи з неї залізорудні окатиші, далі з тих окатишів роблять чавун. З чавуна могли зробити звичайну сковорідку, а могли робити сталь, щоб потім з цієї сталі робити трубу, яка могла бути кінцевою продукцією, а могла бути складовою виробництва станка чи автомобіля. Як бачимо, більшість технологічних трансформацій того, що спочатку було просто металургійною рудою, відбувалось на різних підприємствах, і на кожному етапі цю оброблену продукцію потрібно було обкладати податком з обороту. Таким чином, чим більше оборотів, тим більше податку на податок було в ціні кінцевої продукції.

Не менше трансформацій відбувається з тим чи іншим первинним товаром, наприклад, в харчовій промисловості.

Якщо обкладати однаковою ставкою податку з обороту примітивні види продукції та складні, тоді складна продукція ставала би просто золотою. В результаті розвитку промисловості та науково-технічного прогресу, випуску все нових та нових видів продукції, поглиблення спеціалізації, класичний податок з обороту все більше створював проблеми для розвитку економіки. Виникала потреба розробляти все нові і нові ставки для різних галузей та підгалузей економіки. Лобізм щодо встановлення тих чи інших ставок породжував корупцію в середовищі політиків та чиновництва, спотворював реальну конкуренцію на ринку. Прибутковість капіталу залежала не від ефективності бізнесу, а від волі тих, хто встановлював ставки податку з обороту.

Крім того, податок з обороту фактично стримував закономірну та економічно обґрунтовану потребу в поглиблені спеціалізації.

Поява ПДВ була справжнім геніальним проривом.

Уперше ПДВ був введений 10 квітня 1954 року у Франції. Його впровадження належить і Морісу Лорі (у 1954 році директор Дирекції по податках, зборах і ПДВ Міністерства економіки, фінансів і промисловості Франції). Хоча як вказують довідники, відомий німецький промисловець Вільгельм фон Сименс запропонував ідею цього податку ще в 1918 році.

Впровадження ПДВ вирішувало головну проблему класичного податку з обороту. Він абсолютно нейтральний відносно будь-яких виробництв, і до кількості оборотів, бо обкладається податком лише додана вартість. А сплачує податок, фактично, кінцевий споживач. Як правило, це громадяни або неприбуткові організації та установи.  

Поширеною помилкою наших горе-економістів, навіть з науковими ступенями, є твердження, що мовляв ПДВ був запроваджений з метою боротьби з надмірним споживанням. Мовляв, обкладання цим податком призводить до зростання цін, а це в свою чергу провокує скорочення споживання. Насправді, це безграмотна ахінея. Ціна, в першу чергу, залежить від попиту та пропозиції на товар. Вже потім  постає питання про те, які складові формують його ціну.  

Крім того, якщо вже казати про податки, що впливають на кінцеву ціну товару, то потрібно говорити про загальне податкове навантаження. В ціні продукції є не тільки ПДВ, але і податок на прибуток, акцизи, рентні платежі, земельний податок, внески на загальнодержавне обов’язкове соціальне страхування (зараз це ЄСВ). Непрямим чином на кінцеву ціну товарів впливає також податок на доходи найманих працівників. Тому є певні підстави вважати, що і цей податок можна включати в розрахунок податкового навантаження на ціну товарів.

Наприклад, одна з суттєвих причин дешевизни китайських товарів пов’язана з тим, що в них відсутні витрати підприємств на обов’язкове соціальне страхування співробітників, в тому числі пенсійне страхування. Це суттєво здешевлює ціну китайської продукції.  

Отже, якщо вже говорити про необхідність зменшення податкового навантаження на кінцеву ціну товару, то важливо розуміти, за рахунок яких податків це варто робити. Але про це трохи згодом.

Незважаючи на свої очевидні плюси, ПДВ має суттєві недоліки.

По-перше, враховуючи величезну кількість нюансів, які змушений враховувати платник ПДВ, його облік доволі складний, він ведеться окремо від обліку фінансових результатів діяльності підприємства, що збільшує витрати підприємства.

По-друге, чим дрібніше підприємство та чим менша в нього загальна сума оборотів, які підлягають обкладання ПДВ, тим більше відносні витрати підприємства та податківців на перевірку його сплати. При тому що надходження до бюджету від такого підприємства дуже незначні.

По-третє, і це найбільша проблема, відсутність наскрізного контролю податківців за фактичною сплатою ПДВ породило нечувані зловживання, корупцію та розкрадання бюджетних коштів. Якщо в довгому ланцюгу покупців-продавців хтось не перерахував кошти до бюджету та перевів їх в готівку чи відправив закордон,  а кінцевий продавець товару, наприклад експортер, що має право на відшкодування ПДВ, вимагає від Державного казначейства повернути кошти, то в реальності замість доходів  держава отримає чисті збитки. І слід визнати, що за роки незалежності тисячі, та навіть десятки тисяч наших чиновників та бізнесменів перетворились в «добропорядних» багатіїв в результаті подібних оборудок з ПДВ.

По-четверте, відшкодування ПДВ надзвичайно непрозоре,  воно визначається чиновниками, по суті, в ручному режимі, з порушенням строків відшкодування, що створює можливості для корупції та зловживань.

Саме у зв’язку з цим цей податок піддається настільки нищівній критиці, та чи є на сьогодні йому альтернатива?

Про недоліки податку з обороту вже вказувалось вище, тому не буду аналізувати цю ідею.

Найбільш поширеною є пропозиція замість ПДВ ввести податок з роздрібних продажів, який використовується в Сполучених Штатах Америки.  Але ті, хто пропонує це, схоже, погано усвідомлюють відмінність побудови української та американської економіки та глибину проблем, з якими в цьому випадку доведеться зіштовхнутись.

Отже, спочатку потрібно зрозуміти, чи може податок з кінцевих продажів компенсувати для державного бюджету втрати від скасування ПДВ.

Для того, щоби отримати відповідь на це питання наведу декілька цифр для роздумів.

Державним бюджетом на 2015 рік передбачено отримати податкові надходження в розмірі 365,6 млрд. грн. З них від ПДВ –  157,8 млрд. грн. При цьому, ПДВ із ввезених на територію  України товарів має забезпечити надходження до держбюджету в сумі 126,4 млрд. грн., з вироблених в Україні – 87,6 млрд. грн. На бюджетне відшкодування передбачено 56,1 млрд. грн.

Ці цифри, до речі, цікаві ще тим, що демонструють реальну бюджетоутворюючу роль ПДВ у формуванні держбюджету. У багатьох чомусь існує думка, що з держбюджету майже не більше повертають ПДВ, ніж туди надходить.  

Тепер подивимось на роздрібну торгівлю. За даними Держкомстату за січень-березень 2015 року оборот склав 219,7 млрд. грн. За найкращих прогнозів річний показник буде не більше 1 трлн грн. Сюди можна додати ще витрати населення на послуги ЖКГ. В 2014 році вони склали 39,5 млрд. грн. В 2015 році ця цифра зросте до 120-130 млрд. грн.    

Отже, якщо навіть уявити, що ставка податку з продажів буде 10% (в США вона в більшості штатів не перевищує 7%), то в бюджет ми змогли би мобілізувати лише 110-115 млрд. грн. Виникає питання, за рахунок чого будемо  компенсувати цю різницю?  

При цьому відмінність ПДВ від податку з продажів полягає в тому,  що якщо роздрібний продавець має намір ухилитись від сплати податку з продаж, то бюджет взагалі нічого не отримує.  В той час як з ПДВ все складніше. Роздрібний продавець, купуючи продукцію в товаровиробника чи оптового постачальника вже сплачує ПДВ, який закладений в ціну продавця. Здійснюючи витрати, пов’язані з продажем своєю продукції, він теж поза власним бажанням сплачує ПДВ в ціні витрат, які змушений нести, наприклад сплачуючи за електрику, пальне тощо. Таким чином, навіть не відобразивши в обліку роздрібний продаж продукції, він частково ПДВ вже сплатив, і ухилився від сплати лише  тієї частини податку, яка мала би виникнути, як різниця між податковим кредитом та податковим зобов’язанням. Тобто, реальні втрати бюджету будуть суттєво меншими.

Слід також зауважити, що в США кінцеве споживання домогосподарств формує переважну частину ВВП. В той час як в  Україні вплив споживання домогосподарств на розмір ВВП в рази менша ніж в США. Тому податок з продажів там дозволяє забезпечити значно більшу частку загальних надходжень до державного бюджету, ніж це взагалі можливо в Україні. Крім того слід розуміти, що в США податок з продажів не забезпечує настільки значущу частину податкових надходжень до держбюджету, як ПДВ в Україні. Там ставки податку на прибуток, податку на доходи фізичних осіб, податку на нерухомість значно вищі ніж в Україні.

Пропонуючи замість ПДВ запровадити податок з продажів, потрібно щонайменше бути готовим до сплати значно більших сум по іншим податкам. Я чомусь не впевнений, що в нас так вже багато охочих цього. Навіть серед тих, хто агітує за відміну ПДВ та впровадження податку з продажів.

Крім того нашим пропагандистам американської податкової системи слід не забувати, що вона вважається однією з найскладніших в світі. Без податкового консультанта там взагалі мало хто може ризикнути скласти та здати податкову декларацію.  

Є ще дуже важливий фактор, який слід враховувати. Україна отримує третину податкових надходжень від ПДВ з ввезених в Україну товарів. При цьому згідно норм СОТ ми не маємо право в односторонньому порядку підняти ставки ввізного мита та ввести додаткові податки саме на імпортні товари.  Прибравши ПДВ, чи знижуючи його ставку, ми автоматично здешевлюємо імпорт. В той же час, для забезпечення компенсації втрат від імпортного ПДВ нам доведеться збільшити податковий тиск на власних товаровиробників та населення.

Тому, ставлячи питання про зниження загального податкового навантаження на  національних товаровиробників  і на кінцеву ціну товарів, доречно навпаки зменшити ставки інших податків, в першу чергу,  ефективну ставку податку на прибуток, натомість збільшити ставку ПДВ до 22-23 відсотків. Що, між іншим, і робила протягом 2009-2012 років значна частина європейських держав.   

Який же висновок з цього?

Завдання полягає не в створенні власного українського велосипеду, вигадуючи заміну ПДВ, а в тому щоби впровадити зміни, які дозволять суттєво обмежити можливості для шахрайства та уникнення сплати цього податку,   спростити адміністрування та зробити прозорішим його відшкодування.

P. S. Щоби не обтяжувати сприйняття читачів, свої пропозиції змін до ПК щодо функціонування ПДВ я дозволю собі винести в окрему частину цієї статті.