Все частіше можнапочути, що тоді був якійсь плюралізм упарламенті, бодай теоретично незалежнийсуд,  бодай у якійсь формі можливістьзмінювати владу на виборах та якасьполітична конкуренція. Коротше кажучи,тоді існувала видимість нормальностідержави, про яку зараз не доводиться іговорити.

Проте думаю, що все цепов’язано не лише із персональнимскладом політичних лідерів, але й зпевними загальними закономірностямипострадянського розвитку.

Хто прийшов до керівнихпосад в Україні початку 90-хроків? Місцевапострадянська «еліта», тобто люди,які за своєю природою були виконавцями,жорстко контрольованими та звиклимидо безумовного підкорення. Така буласама логіка організації влади на місцяхвеличезної держави, за якої більш-меншсамостійно-мислячих, ініціативних танезалежних керівників в Україні бутине могло. Приклад П. Шелеста в історіїУкраїнської РСР показує, до чого моглапризвести бодай якийсь натяк на спробисамостійного мислення у республіканськогокерівництва. Після нього і натяків наспроби бодай у чомусь виявляти «автономізм»не було і близько. Усі ті, хто бодай якосьміг щось вирішувати, зрештою опинявсяу Москві. Тут же мали бути лише слухняніта лояльні виконавці. Бажано, щоб нелюбили думати самі, але вірно служилиМолоху «генеральної лінії». Не дивно,що вони своєю «відданістю» намагалисяперевершити навіть кремлівськеначальство. Тоді, до речі, ходилоприслів’я. Мовляв, зате, за що у Москвістрижуть нігті, у Києві відрізають руки.

І от у 90-ті роки ці«видресировані особистості» опинилисяу положенні тих, хто має приймати якісьрішення. Абсолютно незвична та незрозуміласитуація, для якої не було прописаножодної моделі поведінки. Ті, хто мігрозраховувати максимум на те, щоб уякомусь республіканському міністерствіприймати розпорядження згори та розсилатина місця. Клерки із значками тапартквитками.

Весь «демократизм»90-х – це, мабуть, не стільки прояввнутрішніх закономірностей українськогосуспільства, скільки вираження політичноїнеспроможності керівництва, яке довгийчас підбирали за критеріями «відсутностібодай якоїсь небезпеки». Ухвалюючибудь-які рішення, вони постійно трималив голові, що за ними слідкує «начальник».Невиразність політичного керівництвата його тотальна боягузливість ісформувало загальну логіку українськоїполітики, її фундаментальний баланс.

А раптом прийде «новийначальник із Вашингтону» та спитає, деподіли свободу слова? І оскільки дляцих людей не можливо було уявити собісвіт, у якому над Україною немаєбезпосереднього начальника, то у рокизанепаду РФ вони шукали об’єкт дляпоклоніння та підлабузництва в іншихгеографічних точках. Звідси, мабуть,походять і численні євро-атлантиськідекларації влади, яка бажала «підстелитисоломки» про всяк випадок.

Останнім часом, на тліпроцесів консолідації влади, вони почаливідчувати власну силу, тому більше невбачають потреби з кимось рахуватися.Відсутність належної уваги до Україниа також схильність західних партнерівзагравати із українською владою лишепосилюють подібні настрої.

Тому зараз ніхто неробить  вигляду, що є якісь незалежнийсуд, що є якісь вибори, що діє якаськонституція. Робиться це абсолютнопрозоро, із виглядом вуличного розбишаки,який наче промовляє до присутніх: «І щови мені зробите?» Оточуючі лише знизуютьплечима, і той наново починає перекидатисміттєві урни.

Але у цьому виявляєтьсявроджена рабськість «еліти»?

Припустимо, ви щосьзахопили? Що слід робити першочергово?Очевидно, закріпити захоплення, підвестипід усе це надійну матеріальну та ідейнубазу, аби все це непросто стало вашим,але стало надовго та всерйоз.

Які об’єктивні інтересининішніх господарів України? Це, у першучергу, залізобетонне закріпленнямайнових розкладів в українськійдержаві, аби все те, що вони зараз мають,вони могли утримувати десятиліття,передати своїм дітям, заснувавшистабільні «аристократичні династії».

Що для цього потрібно?Потужна держава, стійка система законів,яка би все це гарантувала, легітимністьвлади та потужна державна ідеологія.

Приблизно як у США, деприватна власність гарантуєтьсядержавою, правовою системою, державноюідеологією, легітимною владою, якарегулярно обирається на виборах.

Але для того, аби рухатисяу цьому напрямку, необхідно матисамостійне, державне стратегічнемислення. Звідки йому взятися у осіб,яких обирали як виконавців, яких старанновідлучали думати, і які опинилися наверхівці піраміди у результаті незалежнихвід них історичних обставин?

Що буде робити раб, колизахопить господарське обійстя? Спалитьбудинок, повбиває усю худобу, знищитькультурні цінності, вип’є все, що зможе,та буде валятися у багні, поки не прийдекаральна експедиція. Інакше він собіалгоритм дій уявити не зможе.

Приблизно те саме заразробить українська влада. ВикористовуєКонституційний Суд, аби вирішуватидрібні питання тактичної політки,підриваючи довіру до суду як такого.Суду, який повинен буде захищати умайбутньому їх власність. Руйнує правовусистему. Ту саму, на яку має спиратисяу майбутньому їх право власності.Перетворює вибори на відвертий фарс.Ті самі вибори, які мають легітимізуватидержаву, яка, в свою чергу, повиннагарантувати їх права власності. Продовжуєвідбір та захоплення майна, руйнуючище ненароджену у суспільстві ідею просвятенність приватної власні. І все це– без єдиного натяку на якусь ідеологічнуоснову, базис, який так старанно заразвишиковує російська влада у РПЦ таідеології «Руського миру».

Захопивши панськусадибу, вони і не думають її укріпляти,розвивати чи прилаштовувати до власнихпотреб. Лише палять усе навкруги, п’ютьпанське вино, рубають гобелени і т.д.

Таким чином вони, нерозуміючи процесів, мимоволі готуютьвсе це повернення «справжніх господарів»,які, свого часу, залишили їх, наглядачів,на господарстві.

Петр ОЛЕЩУК