«А пам'ятаєш,як ти? А пам'ятаєш, як я?»... Соціальнімережі переповнені ностальгічнимиспогадами тих, хто вісім років томустояв на Майдані.

На відмінувід останніх років президентства ВіктораЮщенка й колотнечі у помаранчовійкоманді, зараз збільшилося романтичнихмотивів. Однак, як тоді, так і теперукраїнці, що стояли на Майдані, намагаютьсявідділити себе від тих, хто стояв натрибуні. І в цьому – головна проблемабудь–яких демократичних перетвореньв країні: брак відповідальності і браксолідарності.

Ті,хто стояв на трибуні, не можуть зрозуміти,чому ті, хто стояв на Майдані, знову невиходять на вулиці – немов би недостатньоїх принижено? Ті, хто стояв на Майдані,не розуміють заради кого вонимають виходити – думка, що на вулицівиходять насамперед зарадисебе,досі не є зрозумілою для більшостіукраїнців.

Для мене2004 рік не був сповнений романтичнимипереживаннями – це був час боліснихпереживань, час розуміння того, щодержава, на європейське майбутнє якоїя сподівався у найближчому майбутньому,остаточно обрала шлях конфронтації,зневаги еліти до суспільства, однієїчастини населення до іншої, знищенняправа, економічної маргіналізації іхаосу.

Звичайно,холодно аналізуючі події з точки зоружурналістського сприйняття, я розумів,що для людей моєї професії, готовихпрацювати чесно й відповідально,починаються «золоті роки» тотальноїнестабільності і безумства. Однак якгромадянин я не хотів для країни і себетакого «щастя».

Звичайно,я далекий від бажання звинувачувати вцьому Майдан. Ні, Майдан був тількинаслідком цієї суцільної безвідповідальностій багато хто з тих, хто на нього виходив,щиро бажав своїй країні – а не тількисобі самому – добра.

Однакпроблема полягала в тому, що це добромали – з точки зору площі – забезпечититі, хто стояв на трибуні. А кар'єрабільшості з них – починаючи з людини-гасла– проходила поза кордоном українськихдержавних інтересів, була пов'язананасамперед із бажанням взяти політичнийі економічний реванш за поразки всистемі, яку треба було демонтувати –замість того, щоб перемагати в ній.

В подіях,за якими я стежив – як і в подальшійреакції їхніх учасників – для мене небуло нічого нового. Я добре пам'ятавсерпень 1991 року в Москві, справжнюреволюцію, що закінчилася забороноюКПРС і оголошенням незалежностірадянських республік. Пам'ятав романтизмй розчарування учасників тих подій.

Тількизараз, коли минув 21 рік з днів путчу,багато хто з учасників тих подій починаєдякувати за саму можливість змін ...неБорису Єльцину, якого тоді захищали, аМихайлові Горбачову, що здавався всерпні 1991 року цілковито знищеним. І нетому, що останній генсек мав якийсьчіткий план реформ – якраз не мав – атому, що саме в часи його правлінняросіяни мали можливість вибору курсусвого майбутнього руху. «Радянський»соціалізм? «Китайський соціалізм»?Демократія? А виявилося, що вони обралиноменклатурно–олігархічну антидержаву!

Українціпішли схожим шляхом. Наш час вибору бувнегорбачовським – він припадає на рокиправління першого президента незалежноїУкраїни Леоніда Кравчука. Коли в 1994 роціпрезидентом став Леонід Кучма, українцізробили свій остаточний вибір– номенклатурно-олігархічнаантидержава.

І це бувмайже консолідований вибір еліт ісуспільства – якщо подивитись на тих,хто підтримував Кучму й працював нанього, ми побачимо там і теперішніхнатхненних захисників авторитарногорежиму Януковича, і палких прибічників«українського до нестями» Ющенка, іопозиціонерів з табору Тимошенко.

Далі буливже нюанси, боротьба за владу і гроші вцій антидержаві, за те, як виглядатимедекорація. Хтось бажав бачити обличчякраїни невиразним, хтось одягав на їїлоба віночок з барвінків, хтось вважає,що в шахтарській касці Україна виглядаєадекватнішою. Але сутність – тобтовідсутність держави і свободи – відцього не змінюється. І навіть зараз,коли можливості цієї номенклатурно–олігархічноїнапівдержави явно вичерпуються,суспільний діалог – і конкуренція еліт– продовжують відбуватися у старійпарадигмі.

Саметому, коли серце цього імітованогодержавного механізму нарешті зупиниться,нам доведеться повернутися не у 2004-йрік з його романтичним ентузіазмом, ау 1994-й. І зробити новий вибір на користьважкого, неромантичного,але державного будівництва.

Звичайно,якщо всі ми хочемо, щоб ця держава в насбула.

Виталий ПОРТНИКОВ