Пишуть, що Володимир Бойко помер. Той, що колишній "хазяїн" Маріуполя і почесний президент ФК "Іллічівець". Кожна смерть – це перш за все трагедія, але тут особисто я бачу добрячу порцію символізму

Бойко був натуральною радянською людиною. І керівником таким самим – глибоко радянським. Пам'ятаєте, як вас дивувало і навіть обурювало те, що він під час матчів свого клубу сидів не у віп-ложі стадіону "Іллічівець", а на "Донбас-Арені", ще й у курточці з емблемою "Шахтаря"? А для нього це було абсолютно нормально. Бо це було по-радянськи.

Так само тодішні "власники", перші секретарі обкомів партії, ставились до своїх клубів – от вони є, але головне у нас в республіці "Динамо", ми йому допомагаємо (гравцями), ми за нього вболіваємо (бо це флагман українського футболу) і таке інше.

От для нього таким динамо був "Шахтар". Це був флагман його "республіки". Тому для нього цілком природнім було навіть на матчі свого "Іллічівця" із "гірниками" сидіти зі кротолого на серці. Бо – так прийнято.

І місто у нього було глибоко совковим. Настільки, що його чесніше було б називати Ждановим. Так от, символізм у тому, що коли Маріуполь таки стає Маріуполем – хазяїн Жданова і залишив цей світ. А разом із ним залишив українську Прем'єр-лігу (поки що тільки УПЛ) і його кишеньковий клуб, "Іллічівець". Який, очевидно, змінить свою назву – назву, що йому, як і заводові, принесли часи Бойка, совкові часи. (Для тих, хто не знає – нинішній завод імені Ілліча було створено ще в кінці позаминулого століття, а більшовики його перейменували.)

В Україні закінчується постсовкова епоха. В Маріуполі навіть не постсовкова, а неосовкова (а для багатьох – так і просто совкова, просто з іншими грошима і паспортами іншого кольору). Ідуть у минуле совкові назви, совкові реалії, поняття. І Бойко пішов. Звісно, це ніяким чином не пов'язано – стара людина, колись би прийшлося помирати. Але те, що смерть спіткала його саме зараз, у час остаточного краху його світу, добу зникнення всіх совкових атрибутів, у момент вильоту і перейменування його футбольнолго клубу – отут і є якийсь такий випадковий, але глибокий символізм.