Спостерігати за суспільством, будучи частиною цього суспільства, а не закордонним візитером, що буває в нас наскоками, важко, бо треба мати гарну пам'ять. Важко, але цікаво. Дивишся, як якийсь, прости господи, інтелектуал, та ви скажіть ліберал, і, шо ви хочете, грантоїд пише дуже пристрасну і начебто нікому не зрозумілу і не цікаву за переконаннями певних авторів масліту книжку, яку прочитають і зрозуміють від сили тисяча чоловік, або й усього шестеро, бувало й таке.

Он «Історичну фонологію української мови» Шевельова прочитало щось із шість колег-рецензентів, причому двоє – тільки передмову, а зараз тільки щось напиши на мовну тематику – срач і лайки гарантовані, прокачали тему, не пройшло й півстоліття.

А через кілька років піднята тим інтелектуалом тема – вже в усіх журналах, на телебаченні, на радіо. Всі це обговорюють, і масовики-вигадники, які тримають ніс за кон'юктурою, пишуть уже на цю тему дев'ятий роман. І ніякої вдячності отим книжковим хробакам, які нудні і не для творів «як я провів літо».

З останніх таких вдалих прикладів помітив спалах зацікавлення Катериною Білокур. Нарешті виставки, передачі, програми. Перше коло забуття подолане. Чекаю, поки про неї напише роман Кокотюха.