Ставлення до щастя, тлумачення щастя, є однією з тих речей, які відрізняють давні епохи від нових. Давні епохи вважали, що щастя – це честь; нові епохи вважають, що щастя – це кохання.

У чому відмінність? Честь – річ соціальна, це визнання суспільства, це те, що сьогодні називають «репутацією». Це ставлення до тебе інших, коли ти стаєш виставою для інших, коли на тебе всі дивляться, не відводять від тебе погляду.

Кохання – річ інтимна, для двох; це стан без суспільства, коли суспільство залишають за зачиненими дверима.

Честь – це коли ти вибираєш усіх; кохання – це коли ти вибираєш одного.

Найдраматичніший розлам між цими відчуттями відбувався в 18–19 століттях. Тоді писали романи про цей неможливий вибір: між честю та любов'ю. Герої потрапляли до ситуацій, коли вони мали обрати або честь (усіх), або любов (одного). І цей останній вибір, вибір одного – означав дуже часто сором. Сором перед усіма. «Втрату честі». Честь у цій драмі перемагала. Вибрати честь, дати йому перевагу перед коханням було вчинком, який заслуговував на схвалення.

Зараз усе по-іншому. Люди цінують репутацію, звісно; але кохання вони цінують більше. Наймиліші нашому серцю історії кохання чи любові – це історії про те, як герої плюють на репутацію, на «честь». Entre justice et ma mère je choisis ma mère, між справедливістю і матір'ю я обираю матір, – говорив Камю, і це могло означати: між суспільним схваленням і любов'ю однієї людини я обираю любов однієї людини.

Ми всі рідко замислюємося над цим. Нам здається, що ми живемо в цинічну епоху. Але насправді люди ніколи так не цінували любов, як зараз. Люди ніколи навіть не насмілювалися поставити в один ряд стосунки з "одним» та відносини з «усіма» і першим навіть віддати перевагу.

Ми живемо в століття любові. Яка ховається від нас, як божество, – і, як це було завжди притаманне божествам, воно перебуває всюди – і ніде.