Альбер Камю розповідає, як спустився одного разу до сховищ одного грецького музею. Там він побачив скульптури кори (давньогрецькі статуї усміхнених молодих жінок – UAInfo)  – і їхні обличчя були такі прекрасні, їхні усмішки такі чудесні, що він був щиро схвильований. Думаю, на якусь мить він закохався. Закохався в обличчя, вкриті пилом і пам'яттю двох тисяч років. У скульптури. В камінні усмішки.

Є певна відмінність між мистецтвом сучасним і мистецтвом старим. Обидва, в принципі, боряться за життя. Але сучасне мистецтво бореться проти інерції та банальності, тобто проти смерті зараз; старе ж мистецтво боролося проти часу, тобто проти смерті потім. Для сучасного мистецтва час – це союзник, для старого мистецтва час – це ворог.

Сучасне мистецтво хоче жити зараз, старе мистецтво хотіло жити завжди.

Але закохатися в обличчя, якому дві тисячі років, – це дуже красиво. У цьому є якась чистота. Якась музика сфер.