Одразу за брамою Ємільчинського кладовища – дві могили під державними прапорами з написами «Героям слава». Судячи із табличок, коли я закінчив місцеву школу, один із них туди лише збирався. Я його не пригадую. Другий молодший за мене лише на два роки. Але його я чомусь не пригадую теж.

Гадаю, кожен із цих двох хвацьких бійців на схованих вінками фотографіях із радістю погодився б мати мій вік, мою лисину, моє черево і мій артеріальний тиск – проте жити. Однак вони – не живуть. Хоча, подейкують, тут не проблема відкосити або й просто втекти від призову.

Вони – не тікали, я так розумію. Ні тут, ні на фронті. Не знаю, що ще додати, щоб без пафосу.

P. S. У цілому з мешканців району на обороні Батьківщини загинуло сім чоловік. На тлі статистики – дрібниці, на тлі життя – сім всесвітів, десь так.

P. P. S. Житомирську 95-у тут реально вважають героями, навіть без пропаганди. Ледь не вони одні і стримали агресора... й насправді ТАК І МАЄ БУТИ. Хай мій край пишається 95-ю, а інший край – 93-ю, а ще хтось 80-ю і т. д. Цей народ і досі не вміє захищати краіну – але кожен помре за свій край.

Хоча, звичайно, краще нехай за наш край помре наш ворог. Усупереч власній натурі я, людина мирна й боягузлива, щиро сподіваюся, що кожен із загиблих земляків відправив до пекла не одного строітєля «руского міра»...

Спіть, хлопці. Усі там будемо – але не всі через Почесну браму.