У мене є гарний індикатор змін. Село моєї тещі. В 1990-ті в ньому залишилась одна-єдина крамниця, яка животіла тільки на виторгах із алкашів. Хоча й за часів радянського «розквіту» крамниць було всього дві. Зараз штук п'ять-шість, я всіх не знаю, бо село велике, вони виникають у найнесподіваніших місцях, якими я не вештаюсь. Тобто грошей у людей трохи є – раз крамниці існують. Побачимо, до речі, як відгукнуться всі ці «реформи» спрощенців.

Або там – паркани. Теж гарний показник – чи оновлюється парк парканів. Ускладнюється чи примітивізується їх архітектура. Чи застосовують у будівництві парканів нові матеріали й наукові досягнення. Поки що із парканами все оптимістично.

А цими вихідними побачив нові підходи в торгівлі, які насправді старі, як світ, але нас від них колись примусово відлучили. Мене в 1990-их неабияк дивувало, який вигляд має турецьке «споживче кредитування» в невеликому місті. В мене був приятель, власник шкіряної крамнички. Молодий, як і я тоді, нам завжди було про що поговорити, він завжди пригощав чаєм. Тож я деякий час спостерігав за дивними, як на совка, речами. В нього був грубий зошит, в який він записував покупців, які брали в нього товар у борг. Доволі дорогі куртки та плащі, доларів 200-400. Без жодних довідок із банку або про несудимість. Ім'я, прізвище. Навіть підпису не треба, навіщо? Місто маленьке, всі всіх знають. Я тоді гмикав і думав – нам так ніколи не жить.

Але оце минулого тижня в сільській продуктовій крамничці почув – запиши там на мене, і побачив брата-близнюка того турецького зошита. Навіть іще пікантніше, чоловік просив записати на дружину його пляшку горілки і батон ковбаси. І записали. Мабуть, совок, намахай ближнього, ібо дальній наблизиться, із нас потроху таки виходить. Принаймні в селах.