Зрозуміло, що для частини української спільноти зараз відкривається якийсь інший, до цього зовсім невідомий, закарпатський світ.

Стереотипи про край вина, коньяку, мінеральної води і бринзи руйнуються.

Але всі ці насмішки і глузування з імен, прізвищ і топонімів – вони недоречні. вони – тупі і недолугі. Й образливі.

Певно, не треба нагадувати, що саме так і до нас дехто ставиться: «смєшной язик», «смєшниє фаміліі», «смєшниє названія».

Це вкотре доводить, що раб не хоче бути вільним, а хоче мати власного раба. Та шукати цього раба у власній країні – це нерозумно. Як і будь-де.

Порівнювати зі сходом – лукавство. На Закарпатті ці люди живуть століттями. Століттями. Це – корінне населення. Дуже різне за мовою, національністю, релігією і культурою. За тисячу років, не будучи майже жодним чином пов'язаними із великою Україною, ці люди зберегли набагато більше, ніж деякі інші краї.

Спровоковані нашим невіглаством недоречні жарти навряд чи спонукають до взаємної любови. Вони радше провокують відчуття інакшости. І не у тих, хто ходить вулицями зі зброєю, а у тих, хто так само боїться і не хоче війни.