Скажи, хто твій кумир, і я скажу, хто ти.

"Знаковою і культовою" фігурою для московітів є Олександр Невський.

А для нас – Данило Галицький.

У першій половині 13 ст. південно-західні та північно-східні терени Русі трансформуються в окремі політичні суб'єкти. І історія сімейства Романовичів та Ярославичів уже чітко демонструє фундаментальні розбіжності між українським та заліщанським характером.
Московські історики часто намагаються зобразити Данила як наївного ідеаліста, а Олександра – як прагматика. Насправді, прагматиком і реалістом був Данило Романович. Він не відмовлявся від компромісів (іноді досить широких) заради порятунку своєї держави. Але Романовичі, безперечно, мали поняття про честь і братерство, тоді як Олександр Ярославич та його потомство демонструють дивовижну безпринципність, яку замінює культ сили і влади. (Це те, що пізніше буде визначене Достоєвським, як "право не бєсчєстьє", яким "русского чєловєка всєго лєгчє за собой увлєчь" – тож не дивно, що Невський став кумиром такого народу).

Данило разом з Васильком в чеснім бою здобули свою вотчину. Данило і Київ сам здобув, а його воєвода Дмитро відважно захищав столицю від татар.

Олександр отримав свої володіння з рук татарського царя. І навів окупантів на рідного брата, щоб сісти на його місце. Пізніше його потомки продовжать цю славну традицію – будуть татар одне на одного наводити та очі одне-одному виштрикувати.

Держава, створена потомками Невського, виявилася живучою саме завдяки тому, що правителі її готові були терпіти будь-які приниження і побивати власних родичів заради влади і виживання. І дочекалися врешті-решт, поки Орда загрузне в чварах і сконає сама собою.
Власне, фундаментальною ознакою того, що називають "русскім характєром", є абсолютна і нічим не обмежена безпринципність, яка є запорукою живучості т.з. "русского міра". Протидіяти цій безпринципності можна тільки принципом нульової довіри.

Як тільки Ви повірили московіту і поклалися на його "слово честі" – ви стали на шлях поразки.