MENU

Враження солдата ЗСУ після повернення з фронту: Це був мій Київ. Тепер я його не сприймаю

5471 3

Я завжди любив Київ. Іноді - більше, часом - менше. Він мене надихав, дратував, давав і забирав сили. Це був мій Київ. Моє місто. Моя столиця.

Дев'яносто днів служби. Вдома не був - місяць. Це не мало і не багато, але достатньо, щоб відвикнути від цивільних та забути самого себе, який у шортах і кедах бігав вулицями цього міста, жив звичайним життям, переймаючись побутовими проблемами та муками творчості. Моє перше враження про столицю, коли я повернувся з бригадних навчань на полігоні під Миколаєвом, було вкрай негативним. Голова розуміла, але серце не сприймало. Чому чоловіки не у камуфляжі? Невже наша країна знаходиться не у стані війни, невже ніхто не гине на східних фронтах? Реклама нової бургерної. Шалена ніч, оупенейр. Не прогав найгарячіші ритми цього літа. Ти ще не бував на морі?

Я бував. Але мені не сподобалося. На вечірку? Дякую, іншим разом. Києве, я тебе розумію, але не сприймаю. Поки що... Можливо, має минути якийсь час, аби я відвик від грубих жартів, відвертих розмов, запаху польової кухні, земляного пилу, п'яних витівок деяких солдатів...

Я не хотів виходити з квартири кілька днів поспіль. Не міг дивитися на людей у супермаркетах та у метро, важко сприймав показову безтурботність оточуючих. Хлопці з бородами та у картатих сорочках почали дратувати. Дорогі автомобілі сприймалися як потенційний "бетер" для підрозділу.

Ні, борони боже когось у чомусь звинувачувати. Це всього лише таргани у моїй голові. Вони такі ж мобілізовані, як і я. Це мій досвід, моє сприйняття цивільного життя. Викривлене і суб'єктивне. Всі ці люди - чудові. Більшість з них допомагають армії. Впевнений, багато в кого рідні або друзі служать у Збройних Силах. Вечорами вони ходять збирати аптечки, за першої необхідності - віддають останнє. Можливо, навіть моляться за хлопців, що сидять у бліндажах десь під Красногорівкою.

Але мої камуфльовані таргани, вдягнені у потерту британку та взуті у шльопки (головне взуття солдата) незадоволені: всіх під ружжо!

Минає день, третій, п'ятий. Я частіше виходжу з дому. Форма схована у сумці. На мені все ті ж шорти і кеди. Мої хлопці десь далеко, за 600 кілометрів. А я - тут. І тут - добре. Це мій Київ, мої вулиці, якими ходять красиві і привітні люди. І, здається, немає ніякої війни. І я намагаюся не думати про те, що за два дні доведеться повертатися до свого підрозділу, і що за тиждень-півтора - рушати на Схід. Я починаю перейматися побутовими проблемами та муками творчості. Відкрив текстовий файл з недописаною книгою, подивився футбол, зустрівся з рідними. Десь в кількох метрах від мене син дивиться "Свинку Пеппу".

Хороше життя, чудова сім'я, легкий серпневий вітерець, приємна музика, смачний сир із супермаркету. Все як і завжди. Як і тоді, коли вони вже служили, сиділи у бліндажах, гинули, а мене все ще цікавили нові бургерні та найгарячіші ритми цього літа.

Все як і завжди. Тільки кожної ночі сниться армія.

Артем ЧЕХ, письменник, солдат ЗСУ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі


Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини