Сьогодні говорив із мамою, вона в Росії живе, ну ви в курсі. Ось, кажу, оскільки завтра в мене вихідний... Стій, каже мама, чого це в тебе в понеділок вихідний? Ну як, не розумію я: День Незалежності ж. А, каже мама. Я ж не знала.

І тут я з подивом розумію, що шокований. Все-таки мама корінна українка, по пару разів на рік тут буває, ніяким чином не "вата" - то як можна не знати про 24 серпня?!

І тут-таки розумію, що - а чому вона повинна знати? Вони - інша країна, у них свої справи, в нас свої. Якби ще в Кремлі це розуміли, взагалі пречудово було б...

І оце, із мамою говорячи, я насправді ледь не вперше реально і гостро відчув, наскільки Україна - не Росія. Країни наші - не просто вороги, хоча це теж є; але, і це найголовніше - це різні країни. Ворожість може минути, а от різність - залишиться.

І це нормально. І так і має бути. Ні, ну справді! Хто з пересічних українських громадян знає про День Росії 12 червня? От і там не знають про 24 серпня. Ну й ради бога. "Нам своє робить".

Зі святом, Україно! Ти живеш поки ненабагато більше, ніж дві третини мого власного життя - але ти будеш жити й після мене, й після моїх дітей, онуків, правнуків і пра-пра-правнуків (які, сподіваюся, будуть). "Все буде так, як має бути", - сказав мені днями в інтерв'ю один доброволець. І я йому вірю.