Людина – не рослина, звісно, але щось рослинне, ботанічне, в нас залишається завжди. Мудрець Ґете знав це краще за інших; його образ людини радше ботанічний, ніж зоологічний; він, таке враження, створив для себе ботанічну антропологію. Люди у нього, як і рослини, залежать від ґрунту, від освітлення, від рідин (емоцій), які їх оточують. Або Камю, наприклад: його головним героєм є сонце, сонце у нього навіть пахне: забери у Камю сонце, і він помре від меланхолії.

Я ці історії добре розумію, бо сам почуваюся ніяково без, фігурально, свого сонця і своїх рідин – наприклад, від свого звичного ритму. В часі мого життя 3,5 години на день забирає транспорт дім – робота – дім, і я все більше зростаюся з цим ритмом, я все більше щасливий від нього, бо він став моїм ґрунтом: думки народжуються тут, ідеї тут дорослішають і набувають форми, тут я читаю, тут я навіть пишу. Я метрофілософ і маршруткофілософ. Ну і інколи аерофілософ).

Забери в мене ці 3,5 години на день, подаруй мені більш розмірене життя, більше сонця і менше каміння – і що я з усім цим робитиму? Я (інтроверт, любитель спокою!) помру від меланхолії.

Дуже часто те, що ми вважаємо дискомфортом, і є тим середовищем, завдяки якому наші дерева плодоносять