Я вчасно відійшов. Вибух гранати стався хвилин за 5–10. Ніщо про нього не віщувало. Мітингарі, які зранку облягли будівлю Верховної Ради з боку Маріїнського парку, вже достатньо вихлюпнули емоцій. Парламентарі, на ті емоції не зваживши, вже ухвалили поправки до Конституції. Хіба яка пляшка, та й та пластикова, перелітала від Маріїнського на нацгвардійські й поодинокі журналістські голови, серед яких була й моя. Буденно все було, звично. З парку гули не тітушки, а під парапетом і стінами парламенту зімкнув щити не януковичівський «Беркут». Самі свої. Непояснима хвиля тривоги стисла простір абсолютно зненацька. Живіт теж підтисло раптовим холодком. «Стоп, тут щось не те, – ніби нашіптував внутрішній голос. – Щось тут витає негарне...» Я дослухаюся до внутрішнього голосу.

Уже ввечері з новин довідався про бійню під стінами Ради. Про вибух і трупи. В інтернеті билися фейсбучні глеки, віртуальні й реальні друзі лаяли одне одного й «розфренджували», як ніколи перед тим. Кожен тримав черепок власної правди, хоча вона, думаю, вже випала в осад десь у спецслужбівських ретортах. Але менше з тим. На позір все просто. Кидати гранати в беззбройних людей, власних співгромадян, – неприпустимо. Це – за гранню. Кидатися з палицею на солдата-строковика, ототожнивши його зі спікером парламенту чи з усіма бідами світу, – неправильно й глупо. Що тут обговорювати? Але крутіння Конституцією як циган сонцем теж не є ознакою демократичних процесів. Сумнівна процедура, попри будь-які наміри. Як викликає сумнів блискавичне визначення винних у теракті ще до сякого-такого розслідування. Такої прудкості з боку влади щось не спостерігалося в жодних інших процесах.

Найголовніший же сумнів – сама влада. І справа навіть не в непрозорості її дій чи й забреханості. Те, що вона будує, чи, точніше, намагається залити олігархічним бетоном по іржавій совковій арматурі, є чим завгодно, але не Україною. Принаймні тією, за яку все й почалося два роки тому. «Там немає правди, а Україна без правди – неможлива», – казав мені нещодавно один вуличний політолог. Політологи професійні можуть посміхнутися з пафосу фрази, але навряд чи заперечать її суть.

Наступного дня на місці загибелі нацгвардійців покладали квіти. По черзі підходили сановні гурти. Хилилися у скорботі президентська голова, коса, укладена вигадливим кренделем, заплішина головного «радикала», чия фракція добігала сходами за лідером, на ходу вдягаючи піджаки. Самі свої. Кам'яніли в зажурі. Щось, певно, думали, щось відчували. Може, й те, як у позбавленому правди повітрі стискається тривога, як розширюється зона небезпеки, навіть якщо одразу потому сховатися в президентський «Мерс» чи за рвійність революційних промов у парламентській залі.