Вчора вночі в Бухаресті до мене підійшов брудний-бруднийі босий безхатченко. Я сидів на лавочці і ловив інтернет з сусіднього кафе, щоб відповісти на повідомлення, вже йшло до півночі. Я не відсів, бо, по-перше, мені бракує тут спілкування, а по-друге, він не виглядав на бомжа, що зараз почне капати тобі на мозок за три копійки. В нього не було взуття, але були окуляри, в нього досить доглянута борода і волосся, хоч і брудне.

- Еспанйол? - Спитав він. - Дойч?

- Ноу.

- Ааааа, Брітіш?

- Юкрейніан.

Він наче прокинувся. Потер свої чорні від бруду ноги одна об одну. Видно, йому холодно. І простягнув мені руку.

- Українець! - Він говорив дуже доброю англійською, це теж підкупляло. - В мене дівчина з Вінниці. Потисни мені руку!

Я потис, але подивився з недовірою.

- У тебе? Дівчина? З Вінниці?

- Не віриш? Хочеш покажу фото? - І він поліз в кишеню за фото.

- Та нєнє, вірю-вірю.

Ми посиділи кілька секунд в тиші. Я подумав про те, як мені кілька українців, що стали румунами жалілись, що тут все показують мовою оригіналу з субтитрами. "Це так дратує!" - казали вони мені. Чомусь наших все дратує, але тут безхатченки говорять англійською. Тут в совковому кафе можна потриндіти про філософію з продавчицею Сарою.

Тут мій друг на лавочці знов прокинувся.

- Будеш курити? - Він простягував мені своєю брудною рукою цигарку.

- Нє, не курю.

- От ти сидиш не куриш, не п'єш, без трави, навіть без тьолок сидиш! Життя проходить дуже швидко, розумієш? Молодість дуже коротка, розумієш?

- Розумію. Я пішов, дякую за поради!

- Нема за що. Приходь завтра, да? Я тут книжки продаю. Найду тобі щось українською.

За рогом була дійсно велика розкладка книжок. Опівночі.