Дехто з українців нібито прагне реформ, але боїться найменших змін у своєму житті. Країна повинна стати іншою в такий спосіб, щоби трансформації жодним чином не створили незручностей саме для них.

Таку позицію яскраво видно на окремих прикладах реалізації декомунізаційного закону, який передбачає перейменування населених пунктів та вулиць, названих на честь вождів комуністичного режиму.

Така зміна не вимагає надзвичайних зусиль, обмежень чи терпіння, лише розуміння – не можна будувати успішне демократичне суспільство, продовжуючи жити в оточенні тоталітарної пропаганди. Але іноді бракує навіть його.

Ті, хто захищає «старе і звичне», вдаються до найнебезпечнішої форми обману – самообману. Їх охоче підтримують політики, для яких брехня є «природним середовищем існування», які як ніхто інший вміють імітувати реформи. В результаті отримуємо пропозиції «Змінімо назву на... таку саму».

Звучить абсурдно, але я можу вам показати товсту теку з листами з Іллічівська на Одещині. Спочатку міськрада спробувала довести Інституту національної пам'яті, що місто Іллічівськ не підпадає під дію закону по декомунізацію. Мовляв, 1927 року на честь роковин (так у листі) Жовтневого перевороту хутір Бугівський перейменували на хутір Іллічівський. Згодом хутір став селищем, яке потім – включено в склад міста Іллічівська. І в Указі – від 1973 року! – про надання статусу міста не йдеться про «приналежність назви міста до символіки комуністичного тоталітарного режиму». І це нібито свідчить – до Ілліча місто стосунку не має. А має до Іллі Муромця (його орденом місто нагородила УПЦ) та до пророка Іллі – в місті будують на його честь храм.

Якщо когось не переконала історія про те, що Леніна-Ілліча назва від початку не стосувалася – то є ще одна геніальна ідея. Цитую: «В засобах масової інформації мешканцями громади поширена пропозиція про перейменування міста Іллічівська як населеного пункту, назва якого можливо містить символіку комуністичного тоталітарного режиму, на місто Іллічівськ на честь святого Іллі Пророка».

На захист цієї ідеї – листи від релігійних парафій, з обстоюванням того, що назва принесе місту благодать. Також – збір підписів на підтримку від місцевої організації політичної партії, представники якої у парламенті голосували за декомунізацію.

Прикро, коли авторитет витрачається на відверто блюзнірські пояснення, які мають тільки одну мету: догодити побоюванню змін.

Причому це небажання не є таке сильне. В місті є й інші активісти – від них Інститут отримав листа про те, що з трьох однойменних (ще були в Казахстані і Азербайджані) лишився тільки їхній Іллічівськ, який нарешті прийшов час теж перейменувати. Просять допомогти.

Подібно змінити «шило на мило» намагаються і в Котовську на Одещині. Там вишукали такі варіанти: «Аби зберегти назву, пропонується перейменувати Котовськ в Котовськ на честь священнослужителя Котовича, або комдива Миколи Котова, репресованого та страченого радянською владою». Знову те саме блюзнірство, до того ж – неправдиве.

Містян просто обдурюють. Адже за законом назва має бути змінена. Якщо громада не вибере альтернативу – Верховна Рада затвердить нову назву без урахування думки жителів.

Тобто ті, хто підсовують крутійські аргументи для обходження закону – попросту позбавляють людей можливості самим обрати назву для свого міста. Бо стару, комуністичну, все одно не буде збережено – це протизаконно.

Так само фактично позбавляють голосу в дискусії про нову назву міста мешканців Дніпропетровська. Це роблять як ті політики, які на обговорення свідомо виносять стару назву міста, так і ті, які знайшли цій старій назві нове обґрунтування: «А в нас Дніпропетровськ – на честь апостола Петра, а не ката Петровського».

Ганді казав: «Хочете змін – станьте ними». Настав той час, коли саме ми маємо стати змінами, які зроблять іншою нашу країну. Якщо не знайдемо в собі достатньо сил, щоб бодай у назвах не асоціювати себе зі страшним минулим – у нас дуже мало шансів на інше майбутнє.