Коли після Майдану я потрапив на війну, зіткнувся з тим, що чимало людей ненавиділи нас чи не більше ніж сепарів. "Це все через вас! Якби вам не тре було вашого Майдану, люди були б живі, і все якось було б! Краще жити при якій завгодно владі, ніж вмирати на війні!"

Коли я стикаюся з якимись такими пред'явами, від яких відбирає мову - я приймаю їх повністю і намагаюся піти від протилежного. Це правда, краще не мати вільної преси, свободи бізнесу, краще говорити якою завгодно мовою, бути союзником Хуйлостана, а не ЄС і США, все це краще, ніж війна. Це краще, ніж коли тисячі людей гинуть і калічіють, тисячі дітей лишаються без батьків. Це краще, ніж коли бабця в Опитному живе у підвалі, виходить тільки щоб щось там зварити на буржуйці з подачок від військових і чекає, коли чергова 152-ка завалить на неї її триповерхівку. Це краще, ніж коли малі діти мимовільно всикаються з жаху від розривів поруч.

Все краще, ніж війна. Її не можна виправдати повністю ніколи. Можна лише зробити, щоб це було не намарне. Для цього потрібні справжні реформи, щоб люди мали чесні суди і неозвірілих правоохоронців, щоб бізнес міг розвиватися і платити податки а не побори й хабарі, щоб економіка піднялася і люди відчули реальну різницю. І тоді можна буде сказати: так, це було горе, але ми боролися не намарне, ми боролися за краще життя для наших дітей, за справедливу, цивілізовану державу для них.

Соррі, це не зрада, але поки я бачу лише незначні рухи в цьому напрямку, і то більше всупереч чинній владі, ніж завдяки. І кожен, знизу до верху, хто саботує зміни в країні - той ворог більший, ніж Гіві, Моторола і навіть Хуйло. Вони - вбивають раз, а саботажники - вбивають тих же героїв вдруге. Плюють на їхню пам'ять, роблять їхню смерть марною, роблять з героїв м'ясо.

Бо справжня війна йде не тут, а там - на мирній землі. І сенс смертей і страждань стількох людей - ще не здобутий. Бо ті, хто в пластикових касках ішов на автомати і ті, хто полягли у пеклі бою варті більшого, ніж косметичний ребрендинг дрімучого постсовка.
Майдан триває, ми і далі стоїмо на ньому, і вислід не більш ясний, ніж усередині грудня 2014 чи січня 2015.

Я цього року не зможу, але ті, хто прийде - підіть покладіть квітку на Інститутській за мене, і поплачте за мене, тримаючись за холодне каміння тієї чортової вулиці. А потім розверніться і йдіть. Не слухайте, не складайте масовку для цього шахрайського мракобісся, яке там розведуть власники "Майдан"ТМ.

Ми носимо свій Майдан у собі, це прокляття, це рана, що не гоїться. Наш Майдан триває, і ми ще не заслужили дивитися в очі тим, кого він забрав.