Це мав бути пост про мою виставку, але пост буде про президента Порошенка.

Вчора в Києві в Центральному будинку офіцерів о 15:00 відбувся урочистий захід до Дня збройних сил України. Міністерство оборони попросило мене долучити нашу експозицію проекту "Воїн. Воля крізь віки" - щоб гості перед виступами високих військових чинів і концерту могли в холлі подивитись виставку фотографій. Я була рада приєднатись до заходу і в такий спосіб привітати військових з їх святом: сама завчасно завезла фото і з нетерпінням очікувала події.

В призначений день і час, я разом із моїм колегою і другом Станіславом, приїхали до Будинку офіцерів. По всій вулиці не можна було паркуватися. Нові модні поліцейські через одного нахабно зганяли нас із займаного місця, деякі дозволяли собі кулаком стукати у вікно і відчиняти двері авто (!), це при тому що жодних правил дорожнього руху ми не порушували, просто їм було "вєлєно нікому нє давать парковатся". Врешті, притулившись десь в дворі, ми побігли до Будинку офіцерів щоб біля входу зустрітись із Оксаною - організатором виставки від Міноборони, і разом зайти.

Проте як тільки моя нога ступила на тротуар до мене підбігла упакована по всім правилам охорона і стала вимагати щоб я десь собі відійшла. Інших гостей, що стояли біля входу до Будинку офіцерів, охорона на той момент вже розігнала. Я такого нахабства на свою адресу не сприйняла, і вклавши всю суворість в голос і погляд, поцікавилась чи охоронець при своєму глузді, щоб вимагати від мене десь відійти. "Ну, ладно, стойтє тут" дозволив він. Чіпати руками вочевидь не наважились. Аж раптом до будівлі під'їхав пафосний кортеж з якого виліз Петро Порошенко. Президента привітав очікуючий на вході Муженко і вони разом зайшли до Будинку офіцерів.

Після цього двері зачинились прямо перед носом у нас і всіх інших гостей. Менторським тоном охорона повідомила, що поки президент не пройде до зали, в холл нікого не пустять.

І ми стояли і чекали поки президент Порошенко мимохідь огляне мої фото і зайде до зали виголошувати промову. Стояла і чекала я - автор виставки. Але то ще менше зло. Стояли і чекали кілька молодих військових зі своїми дамами під руку. Там же, скромно усміхаючись у вуса, стояв народний артист Павло Зібров, запрошений туди виступити.

Ми стояли і чекали поки шоколадний король соізволить пройти до зали.

Якесь збочене, раніше невідоме мені приниження. Коли ти, вільна людина, маєш дотримувтась обмежень не згідно закону, а згідно здичавілих совково-рабських звичаїв прогинання перед вищими чинами. Стояти, чекати, мерзнути, відійти, не заважати, стати непомітним, зникнути щоб не псувати фон гаранту.

Заходячи в холл Будинку офіцерів, я думала яке все це дно, але "тут знизу постукали" - не можна було заходити до зали поки президент не закінчить промову. Знову чекали. Під кінець промови дозволили зайти.

Постояла і почула від Порошенка, що "ми б справились із без волонтерів". А потім цей автор "режиму тиші" і смертельних котлів став вручати ордени матерям загиблих бійців, яких він сам і вбив своїми рішеннями і військовою політикою. Після цього я розвернулася і пішла геть. Гидко.

Сподіваюсь, що гостям-військовим фото сподобались.

Сподіваюсь, що в нас буде кращий президент.