Новорічні свята традиційно перемикають життя більшості українців в режим standby, пише в своєму блозі на "Новому часі" режисер Владислав Троїцький. Як би не було складно виходити з такого стану, канікули все одно закінчуються. Попереду цілий рік. Треба вирішити з яким настроєм і станом ми будемо в ньому жити.

З одного боку, пройшло два роки після Майдану, і відсутність явної "перемоги" викликає бажання спекулювати. Багатьом, особливо тим, хто на Майдані не стояв, хочеться сказати, мовляв, ось минуло два роки, і де ж ваші зміни? Всі зрадники, корупція не зникла, економіка в шоці та інші справи. Найсумніше в тому, що часто претензії обґрунтовані. 

Але виникає питання: а як кожен з нас дивиться сам на себе? Готовий змінюватися і бути чесним, красивим, відважним, багато працювати й у цій рідкісній, але важкій праці будувати свою країну? Або ж говорити, що хтось повинен побудувати, а я буду при цьому, сидячи на дивані, якось рефлексувати?

Безумовно, Майдан породив початкову історію людей, готових відповідати за своє життя, за свою країну, але їх поки мало. До того ж, багато тих, хто активізувався після Майдану, – зараз у депресії. Це легко пояснити. Ти спочатку в ейфорії починаєш щось робити, а потім маєш справу із рутиною. Адже насправді Майдан – це не сотні тисяч людей. Присутніх було набагато більше, але реально активних – тисяч сорок-п'ятдесят. І ці люди розчиняються, потрапляють в інфантильне суспільство, налаштоване патерналістськи, щоб хтось за них щось вирішував. Це стосується практично всіх – діячів культури, вчителів, лікарів, держсектора – цієї інерційної махини з пострадянською свідомістю, щоб зарплати були більше, а роботи менше.

Й одна справа – енергія протесту, яка була на Майдані, коли пасіонарна частина суспільства змогла відокремитися і сказати, що ми йдемо точно не туди. А от далі – виникає більш складний, трудомісткий процес: а як ми будемо йти цією непростою дорогою? Й ось тут пасіонарії, лідери, які хочуть змін, опиняються на нещадному майданчику, що обдувається ворожими вихорами. З одного боку, бурчання "а де ось це все, за що ви стояли", з іншого – скептицизм на рівні "а де ж ваша нова Україна". І найстрашніше, що ці питання ніби і справедливі, але людям, готовим щось змінювати і щось робити, доводиться працювати в кислотному ворожому середовищі.

Більш того, їм складно навіть між собою домовитися, тому що, знову ж таки, одна річ ставити перед собою завдання знести стіну, а інше – зрозуміти, що ми будуємо на місці стіни. Знести стіну – важко, драматично, трагічно. Але тут все просто: хто сильніший  – б'є кувалдою, хто слабший – замітає віником, викруткою колупає, у фейсбуці сидить... А далі все виявляється куди складніше.

І тут ось, нехай це звучить трішки менторськи, виникає питання, що не можна пускати в своє серце зневіру. Не можна. Це смертний гріх. Починається якась історія, що самовільно заводиться: шукати підтвердження поганого простіше, ніж брати і робити, ніж навчитися довіряти і бачити очі іншої людини.

Зневіра як проказа, яка повільно, але невпинно роз'їдає твою душу. Я розумію, що сумніви входять в серце, і з'являється почуття самотності і відчуття безпорадності. Але ж нам нав'язують цю катастрофічну свідомість. Начебто цікавіше читати новини про те, що "все пропало". Але це лише дражнить бісів усередині нас. І тут необхідна мужність, щоб допомагати одне одному і собі. Не хочеться використовувати слово позитив, але треба вірити в світло і ділитися світлом один з одним, і тоді, безумовно, виникне потенціал.

І це вже відбувається. Це як губка, яка накопичує воду. Є межа, де вона почне цю цілющу вологу віддавати. І ця межа проходить не між людьми, а всередині кожного з нас.

У кожному є і Бог, і біс, кожен з нас недосконалий. Але при цьому є іскра порятунку. Не абстрактного – десь там після смерті або коли буде страшний суд. Цей страшний суд відбувається кожен день. І коли ти схиляєшся до мізантропії й скептицизму – це і є пекло.

Потрібно якесь неймовірне зусилля, як вирвати свою душу з цього виру зневіри. Зневіри в загальному розумінні – не тільки в Богові й собі, але й у житті. В тому, що ти можеш. Цей інфантилізм, мовляв, хтось, президент, прем'єр або Росія, або ще хтось у всьому винен. Але завжди існує момент: це ж твоє життя! І пояснювати свою нездатність, що ти профукав своє життя, тому що був не той президент, як мінімум, дивно.

Те, що відбуватиметься з нами в цьому році, залежить від оптики, яку ми самі собі налаштовуємо. Захочемо побачити морок і темряву – немає проблем. Або все ж таки знайдемо в собі сили побачити світ, допомагати один одному, простягати один одному руку, довіряти. Навчитися довіряти іншому, ділитися надією і вірою іноді навіть всупереч своєму внутрішньому станові – це велика школа для кожного.

Це щоденна праця. Буквальна працю, не абстракція. І це не колись потім – це треба робити прямо зараз. Власне, це і є життя – відповідь на запитання: "Я живу або я виживаю?"

Найстрашніше, що людям, готовим щось змінювати і щось робити, доводиться працювати в кислотному ворожому середовищі.

Смуток – це якась проказа, яка повільно, але невпинно роз'їдає твою душу.

Завжди існує момент: це ж твоє життя! І пояснювати свою нездатність тим, що ти профукав своє життя, тому що був не той президент - це щонайменше дивно.