Я припинив спілкуватися з людьми. Ну, випадково хіба перекинутися кількома словами, привіт, що у вас, зрозуміло, ну, давай... Ми навіть утрьох (однобліндажники) мало між собою говоримо. Кожен у собі. Кожен зі своїм. Пацани дивляться кіно, я пишу. Або теж дивлюся. А потім на пост... Здавалося б, де ще поговорити як не там. Але теж мовчимо, ніби боїмося порушити холодну тишу ночі. Наче і не друзі. Ніби щойно познайомилися.

Хоча знаємо один про одного все. Навіть більше.

Я мовчу, у мене процес, пацани мене не відволікають. Тактовні, з розумінням. Або просто байдужі. Хоча вчора читав їм уривки, самі попросили. Приємно.

А потім знову мовчав. Мабуть тому, що не маю звички розмовляти уві сні.

Вранці пройшовся вопом. Відзначив, що наближається весна. Навіть запахи інші. Повітря пахне землею і мокрим деревом. Очі відвикають від білого. Але дуже втомилися без зеленого.

Це як плавання у дальні рейси. Тільки замість води – земля. І пірати ближче, ніж обрій.