Росія, 201... рік, виснажена санкціями, обвалом експорту та війнами на багатьох фронтах, на межі колапсу.

Економічна криза запустила механізм чергового «параду суверенітетів»: суб'єкти Федерації заявляють про відмову коритися Кремлю, процес починається з республік Північного Кавказу, його підхоплює Татарстан, відтак про свої права заявляють окремі території від Далекосхідного округу до Калінінградської області.

Унаслідок палацового перевороту новостарообраний президент Путін поступається місцем компромісній постаті, яка в обмін на фінансову допомогу погоджується поставити ядерні об'єкти під контроль міжнародних інституцій. Змучене негараздами населення забутої Богом і людьми провінції Крим готове повернутися до складу України, яка, своєю чергою, демонструє позитивну динаміку розвитку й потроху приєднується до європейських структур...

Цей (визнаю, дещо оптимістичний) чи інший сценарій відновлення територіальної цілісності нашої держави рано чи пізно актуалізує завдання реінтеграції півострова. І головне питання, яке постане на порядку денному перед Україною: що ми запропонуємо кримчанам?

Не закиди щодо легковажності. Не образу за те, що вони спокусилися на міфічні російські зар­плати й пенсії. До речі, поголовне голосування на «референдумі» за входження до «благословенної» РФ - забобон не лише російської пропаганди, а й побутової української свідомості. Так, напередодні агресії «ватність» мешканців півострова, згідно з дослідженнями, відчутно перевищувала середній рівень по нашій країні, але... Мій товариш разом із колегами-телевізійниками в день «волевиявлення» задокументував процедуру: вони тишком-нишком поставили навпроти дільниць автівки з відеореєстраторами й ретельно фіксували кількість відвідувачів таїнства. Висновок: у «референдумі», зокрема в Сімферополі й Севастополі, взяли участь у кільканадцять разів менше громадян, ніж офіційно оголосили маріонетки окупаційної влади.

Отже, на відміну від окупованих районів Донбасу, де все-таки певна частина люмпену заплямувала себе підтримкою окупантів зі зброєю в руках, у Криму може йтися про відносно невинне колаборантство окремих громадян (звісно, відносної зради не буває, але все пізнається в порівнянні). Із практичного погляду це означатиме, по-перше, не такі великі проблеми для влади з люстрацією місцевих кадрів, а по-друге, менше побоювань серед населення, що з ним зводитимуть порахунки.

Що ми ще можемо гарантувати звичайним жителям Криму? Передусім безпеку. Ніякий гіпноз приєднання до надпотуги, котра залякує весь світ своїми «Искандерами», не компенсує безсилля маленького підданого імперії перед поліцейським, столоначальником чи бандитом в особі столоначальника. Правове «гуляй - не хочу», притаманне сучасній ерефівській владі, уже торкнулося багатьох кримчан: тут і відтискання ласих шматочків власності, і запровадження бюрократичного маразму, надмірного навіть за українськими маразматичними мірками, і репресії проти окремих сміливців, яких цей маразм не влаштовує.

Отже, безпека, гарантії економічної та особистої свободи (хай і не всім дано її цінувати), правовий захист, сприятливий інвестиційний клімат - це те, чого так чи так чекає ціла Україна. Понад те, громадянське суспільство рано чи пізно доможеться цього від влади. Можливо, якби Крим і частина Донбасу, де концентрувалися патерналістські настрої, повноцінно залишались у складі держави, цього було б іще важче досягнути. Парадокс? Вважаймо, що населення тимчасово окупованих територій урешті-решт отримає ці бонуси задурно.

А ще Україна запропонує корінному населенню півострова той статус, на який воно заслуговує від самого початку нашої незалежності й особливо тепер, через солідарну підтримку Майдану та спротив окупації. Будьмо відверті, наша держава замало дбала про інтереси кримських татар, утім, як і решти простих громадян, віддавши всі повноваження в республіці на відкуп місцевим «елітам». Якщо за всі 25 років не відбулось ані реституції, ані відновлення інших прав киримли, доведеться спокутувати гріхи отих, як їх... попередників. Гадаю, було б справедливо проголосити не декоративну, а справжню кримськотатарську автономію, впровадити програму відродження й позитивної дискримінації на користь громади, чиїми інтересами так довго нехтували. Кому не подобається - Росія (чи те, що від неї залишиться) поруч.

Отже, у стратегічному вимірі вся наша боротьба за Крим зводиться до того, щоби навести лад у всій Україні, не більше й не менше.

Свобода, закон, справедливість... Так просто, так небагато!