Щось трапилося в Росії у вівторок 22 березня. Щось зовсім непоправне. Щось зламалося раз і назавжди. Ні-ні, це не точка неповернення: її давно пройдено. Для більшості мислячих людей у країні вона лишилася позаду зі справою «ЮКОСа», для стійкіших або менш мислячих - із законом Діми Яковлєва. Для зовсім безтямних оптимістів - з анексією Криму та війною на Донбасі.

У вівторок 22 березня величезна країна Росія втратила надію. Вона власними руками відправила її надовго, дуже надовго по етапу. Країна залишилася без Надії. І це все, кінець. Тому що без Віри й Любові вона існує вже давно. У цій країні вмирає все живе, а жити може тільки мертве. Отакий парадокс. Умирають веселі й сміливі люди на кшталт Нємцова. Душать Надію. Замість Віри в Росії тепер запродані владі попи-покидьки з розгодованими черевами й опухлими від нескінченної брехні мізками, що оголошують права людини єрессю, а годинник Rolex за €30 тис. - необхідним атрибутом духовного пастиря. Від Любові залишилися підпільні будинки розпусти й химерні пози, у яких дозволяє себе грати весь великий народ російський.

У вівторок 22 березня цей «народ-богоносець» підірвав інтернет-простір звірячою радістю, обрушивши на голову однієї-єдиної української жінки всю ненависть свого колективного серця, замість котрого, як виявилося, «пламєнний мотор». Мотор там, підозрюю, від старих «Жигулів», бо серце те геть іржаве, запліснявіле, брудне. Воно заводиться з півоберта тільки під час споглядання чужого горя, воно здатне стукати тільки від чиненого беззаконня і вміє штовхати величезну махину країни під назвою «Росія» виключно на тязі ненависті до ближнього.

«Надеюсь, её место будет только у параши», «Очень здорово, что эта эпопея закончена, эта мразь вряд ли выйдет из колонии...», «Подружки по зоне научат хорошему поведению, макая башкой в сортир», «Почему этой твари общий режим? Почему не строгий?» - таких коментарів в інтернеті тисячі. І тільки незначна їх частина від тролів на зарплаті й кремлівських ботів. Переважно це «святая Русь», «заґадочная русская душа, широкая і іскрєнняя».

У вівторок 22 березня молода українська жінка із символічним ім'ям Надія розбила російську історію на дві частини. Залишилися позаду Пушкін і Толстой, Цвєтаєва й Ахматова, Мєндєлєєв і Циолковскій. Немає більше завоювань Космосу й балету, в якому ми були попереду всіх. Поховані Перебудова й роки болісних сподівань на відродження. Забуто Червону площу 25 серпня 1968 року, «парад сімох». Стали привидами Андрєй Сахаров, Владімір Буковскій, Анатолій Марчєнко, Алєксандр Єсєнін-Вольпін. Усе це було до 22 березня 2016 року. Тепер перспектива Росії - ганьба й презирство будь-якої нормальної людини. Ця країна прорахувалася, загралася в смертельну гру з правосуддям і, як наслідок, засудивши Савченко на 22 роки, насправді вліпила вирок самій собі. Надія вийде на свободу, рано чи пізно, а якщо навіть ні, то одним-єдиним своїм жестом - піднятим середнім пальцем - уже вказала Росії на її місце. Савченко вільна, як може бути вільний будь-який незломлений дух. Росія свій дух зламала сама, примудрившись за два роки дістати з усіх засіків і розпалити грандіозну ненависть. Величезна країна породила жорстокого ненажерливого монстра, котрий дуже скоро почне жерти її ж таки. Мине ненависть до України, потім до Америки, відтак до «Гейропи», і звикла ненавидіти російська людина роззирнеться довкола, міркуючи, кого поненавидіти ще. Ну поненавидить якогось підсунутого владою зовнішнього ворога, але зовнішні вороги скоро закінчаться: світ-бо невеликий, а до того часу закінчаться й гроші, й нафта, й рештки здорового глузду. Так починається російський бунт, «бєссмислєнний і бєспощадний».

Ненависть, що довго дрімала то через страх перед сталінськими репресіями, то під брєжнєвськими пудами застійної цвілі, то заколисана останніми крихтами надії на примарні поліпшення, вийшла на свій останній бій і перемогла. Це сталось у вівторок, 22 березня 2016 року, коли країна, стиснувшись до розмірів маленької будівлі суду, виносила вирок Надії, а потім азартно танцювала на трупі правосуддя. Тільки вона не помітила, що ненароком перегризла пуповину, яка з'єднує її з цивілізованим світом, де правлять здоровий глузд і милосердя. Вороття немає.

22 березня почалося з трагедії в Брюсселі. Ця трагедія відгукнулася в умах російських законодавців та чиновників немислимою зловтіхою. «Пока Столтенберг, себя не помня, сражается с мнимой «росс. угрозой» и размещает войска в Латвии, у него под носом, в Брюсселе, взрывают людей», - замість співчуття порадів через годину після першого вибуху голова комітету Держдуми з міжнародної політики Алєксєй Пушков. А офіційний представник МЗС Росії Марія Захарова від імені зовнішньополітичного відомства пояснила теракти в Брюсселі «політикою подвійних стандартів». Те, що ці люди дурні, непрофесійні й бездарні, всі давно знають, але цього дня вони ще й виплюнули такий згусток ненависті та жорстокості, що оголошений через кілька годин присуд Надії став лише вінцем немилосердя. І винесли вирок ті самі люди, які дали Кадирову, що справді вбивав російських солдатів, звання героя Росії.

Королеві не годиться стояти в присутності холопів. Тому холопи й посадили Надію. Як раніше Сенцова, Кольченка, фігурантів Болотної. Одначе, коли ті встануть, холопи ляжуть. Це тепер і є наша Надія.