Свого часу донецькі активісти знайшли «цивілізований» шлях до співпраці з органами влади, щоб отримати реальну можливість впливати на процес прийняття рішень в своєму місті. Тоді, в середині 2000-х рр., ще не діяв закон про доступ до публічної інформації, не було громадських рад та обов'язкових консультацій з громадськістю. Активісти вирішили спробувати налагодити діалог не через мітинги та публічні акції протесту, а використовуючи інші механізми. Так розпочався проект «Безпечне місто» під керівництвом обласної організації «Комітет виборців України». Загалом було організовано близько 300 листів в мерію та ДАІ щодо безпеки дорожнього руху, а також було ініційовано перші в Донецьку громадські слухання... Але коли після слухань минуло 1,5 роки, а деякі узгоджені рішення так і не були реалізовані, донеччани заявили про свою готовність все ж таки вийти на вулицю і перекрити дорогу своїми тілами та металобрухтом. А справа тоді стосувалася встановлення світлофору на «перехресті смерті». Й ми тоді свого досягли...

Пригадала цю історію, коли на засіданні коаліції громадських організацій, які опікуються правами внутрішньо переміщених осіб, стало раптом зрозуміло, що майже всі інструменти впливу на владу використані. Відкриті звернення, експертні зустрічі, флеш-моби та прес-конференції, дипломатичні сніданки та особисті комунікації, сотні листів з рекомендаціями чи вимогами, судові позови та належна увага провідних ЗМІ... «А віз і досі там». Точніше він посувається назад, в бік СРСР. Саме так характеризують правозахисники різноманітні і доволі «творчі» видумки нашого уряду відносно громадян, які постраждали внаслідок російської агресії в Криму та сході країни.

Інколи здається, що наша влада має такий стійкий імунітет до вуличних протестів, що може дозволити собі не звертати уваги на 1,8 млн незадоволених громадян, не прийти на парламентські слухання з питань захисту їх прав, ігнорувати закони та безпідставно вимагати якісь документи, позбавляючи людей єдиного джерела доходу.

30 березня на пленарному засіданні парламент не зміг ухвалити Постанову про Рекомендації парламентських слухань на тему: «Стан дотримання прав внутрішньо переміщених осіб та громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території України та на тимчасово неконтрольованій території в зоні проведення антитерористичної операції». Результат обговорення - заслухали...

І все ж, представники громадських організацій, більшість з яких отримали освіту вже за часів незалежності України та мають глибинне розуміння, що таке громадянське суспільство і правова держава, намагаються дати владі шанс виправитись.

Доволі новий інструмент, який з'явився тільки восени 2015 року і не був використаний жодного разу для захисту прав внутрішньо переміщених осіб - це електронна петиція. На сайті Верховної Ради та на сайті Президента України вже зареєстровано чимало різних петицій. Я раджу підписати всі, які захищають права людини. Не важливо, хто з нас переселенець, хто велосипедист, хто представник національних меншин або людина з інвалідністю. У кожного з нас може бути своя мотивація, але всі ми маємо однакові права. І якщо сьогодні ви бездіяльні, поки права вашого сусіда порушуються, то завтра прийдуть по вас. Я це точно знаю. Може і не коректне порівняння, але я пам'ятаю, як війна зі Слов'янська перейшла в Донецьк. А ви пам'ятаєте, як Кабмін зобов'язав спочатку переселенців відкривати рахунки тільки в «Ощадбанку», а потім депутати прийняли закон, що дозволяє розкривати банківську таємницю за запитом Міністерства фінансів для перевірки даних всіх отримувачів соціальних виплат?

Я прошу підписати зараз петицію, створену коаліцією громадських організацій, які вдень і вночі працюють над тим, щоб мінімізувати черговий ризик для розвитку країни та повернути чиновників обличчям до постраждалих від війни людей. Для того, щоб петиція «запрацювала», потрібно до 21 червня зібрати 25 000 підписів. Це приблизно 300 підписів на день. Враховуючи, що станом на 28 березня 2016 року, за даними Мінсоцполітики, в Україні офіційно зареєстровано 1 754 901 внутрішньо переміщених осіб, виглядає не надто складно. Нас же 42 мільйони, чи не так?