Некоаліційне. Магазин "Антошка" - оновлений, щойно після ремонту. Дитина: "скажіть, будь-ласка, а у вас є такі самі туфлі, але на розмір більші?" Продавець дивиться на мене, на дитину і потупивши очі каже "нєт". Перепитую про інші туфлі. Вдає, що тупо не розуміє української. На уточнення російською, виходить з анабіозу і починає щось в"яло говорити, шукати, неохоче, як в радянському універмазі, показувати. Христина перепитує вже в іншому відділі про іграшку - та сама реакція.

Маючи дитину, яка ніколи не переходить на російську, я з цим стикаюся майже щодня і вже давно стала б Фаріон, якби не одна обставина. Так само регулярно бачу ще більш дику реакцію наших людей на англійську.

Недавно було свідком того, як в клініці "Оберіг" іноземець марно намагався допитатися, чи може він розплатитися банківською картою. Пояснював їм жестами, всіма йому відомими словами російською - в принципі, треба було бути зовсім дебілом, щоб не зрозуміти. Але чотири клуші на ресепшні найдорожчої приватної клініки Києва перезираючись між собою, вдавали, що вони його не помічають, що дуже заклопотані і говорять з іншими клієнтами.

Цей мовний ступор не властивий ні Львову, ні Харкову, ні навіть Донецьку, але Житомир, Кіровоград, Київ та інші центральноукраїнські міста - це чомусь простір, де можливо порозумітися лише кострубатою російською (російська росіянина нашого жлоба так само лякає) та лютим суржиком. Проблема явно виходить за межі мовної. Це якийсь дуже давній соціокультурний канон, поширений серед провінційних жлобів, якими в нас, на жаль, залишається значна частина людей.