Кілька років тому один грузинський поет розповів кумедну історію. Підлітком він почав курити і мусив із цією згубною звичкою критися від батьків.

Якось у пошуках курева він знайшов у батьковому столі до половини викурену цигарку й відразу на радощах докурив її. "Як я затягувався тим недопалком, як він мені смакував!" – згадував грузинський поет.

А десь через десять років він випадково довідався, що то була не проста цигарка, то була цигарка, з якою помер його дід-аксакал. Остання радість покійного. На жаль, не встиг докурити. А син беріг. А внук докурив.

"Тепер я точно знаю, що таке зв'язок поколінь", – казав мій грузинський знайомий із теплим сміхом. І я впевнена, що та докурена цигарка залишиться в його розповідях набагато довше, ніж той недопалок у шухляді...

Про що це я: не треба ставитися до української мови як до родинної реліквії, яку бережуть по шухлядах, треба користуватися нею постійно, в різних ситуаціях, навіть якщо ви не дуже впевнені, чи не робите помилок. Інакше жодні свята і колективне писання диктантів не допоможуть.