Є такий забобон, що перший щодо важливості показник для Президента, як пройшла його інавгурація. Тому багато хто й приглядається в цей найголовніший, на їхню думку, день до різних прикмет. Ну там дощ чи сонце, двері перед носом зачинилися чи шнурок розв'язався.

Особисто я дивився всі інавгурації без винятку - від Горбачова і Кравчука до Путіна і Януковича. Прикмети були різні, як і цифра термінів перебування при владі, але для країн і народів підсумок був один. Доки Китаї, Туреччини, Польщі, Словаччини й навіть В'єтнами відрощували в економіці зуби й шкури тигрів, обидві наші країни успішно проїдали радянські запаси: розпилювали на металобрухт заводи, спустошували надра, розкрадали кредити.

А от інавгурацію Порошенка я не дивився. Як експеримент, сподіваючись перевірити, чим обернеться для країни така нестандартна прикмета. Відтоді минуло всього два роки, й головний позитив полягає в тому, що, всупереч невтішним ввідним - збройна інтервенція Росії та мишачий послід у казні, експеримент ще не закінчено. Щодо решти, якщо порівняти сьогоднішню Україну з «вишневим садком» нашої мрії, рух уперед зсередини системи практично не відчувається. Не дивно, адже ми стартували, коли останні учасники забігу вже здолали добрячу половину дистанції. Утім, як стартували! Спершу ми більш як рік боязко пробували ногою воду, тепер, хоч і зайшли глибше, але все ще спантеличено чешемо потилицю, намагаючись зміркувати, як допливти до фінішу так і не замочивши плавки.

Хто винен? Петро Порошенко як «продукт старої системи»? Утім, як і всі без винятку гравці - на Банковій, у Кабміні або в Раді, в регіонах. Для того, щоб з'явилися «продукти життєдіяльності нової системи», потрібно, як у чудовисько Франкенштейна, спочатку вдихнути в неї життя. А будь-яку «нову систему» створюють політики, які вийшли із системи старої.

Два роки тому ми наївно сподівалися, що ковтком повітря для українців, як і рушієм реформ, стануть вихідці з Майдану. У результаті за два президентські роки ми спершу власноруч встановили й самі ж і скинули у Дніпро чимало старих і безліч нових кумирів. Ті з них, хто вистояв з нами у вогні, в снігу й у воді Майдану, пали жертвами мідних труб, а ще більше ілюзій власної непогрішимості.

Фракції Ради - рівною мірою колишньої демократичної коаліції або опозиції з колишніх, прохідний двір з шахраїв і популістів, усупереч загальному упередженню, не призначених Банковою або Кремлем, а обраних нами - українцями, все такими ж ласими до гучних обіцянок і страждаючими на групову амнезію. Політичні партії, якщо вони розраховують бути представленими в парламенті, як і раніше не можуть обійтися без олігархічного капіталу і, відповідно, зобов'язань перед своїми спонсорами, як і без нездійсненних обіцянок перед нами - своїм виборцям.

Тонка скориночка з кількох технократів виявилася не в змозі загатити бездонне болото політичних популістів, не впоралася із саботажем суддів, прокурорів, чиновників усіх рівнів - від вертикалі виконавчої влади, до горизонталі муляжу самоврядування. Чи варто звинувачувати Президента в нечистій грі, якщо ми самі усадили його за стіл з самими лише картковими шулерами.

У результаті, ті, хто, хоча б через передвиборні обіцянки, має бути його політичним союзником, займаються в Раді саботажем, і життєво важливі для успіху реформ закони ухвалюються лише ціною політичних компромісів і економічних поступок їх здавалося б непримиренним противникам. Утім, і ці нечисленні з такими труднощами ухвалені закони, як палі Керченського моста, провалюються в пучину байдужості й некомпетентності виконавців. На тлі ілюзорної стабільності досягнутого дна перспективи відчутного зростання здаються тим сомнівнішими, чим більшою є зростаюча фінансова діра соціальних зобов'язань, поки один працюючий українець утримує двох і більше пенсіонерів.

Минулого часу, пройденого шляху, досягнутих результатів мало, щоб оцінити успішність Петра Порошенка як президента. І дедалі частіше нас лякають, що Порошенко перетворюється на другого Януковича. Тільки здається мені, ніж Президент з повноваженнями Януковича, для України у сто разів небезпечніше рожева мрія українських олігархів - президент з повноваженнями й харизмою Ющенка.

Непевною ходою петляючи між цими двома крайнощами, Петро Порошенко за два роки пройшов шлях, який не осилили його попередники за 23 роки.

Ще недавно для позитивної оцінки глави держави цього було б більш ніж достатньо, але сьогодні «треба бігти щосили, щоб лише залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти як мінімум удвічі швидше».