Може тому, що стаття 161 Конституції: «День прийняття Конституції України є державним святом» надто буквальна: державним святом є, а народним - ні. 

Можна врізати у столиці державного гопака, у провінції - адміністративного, ставлення це не змінить.

На жаль. Бо вперше в історії одночасно маємо і діючу Конституцію, і українську державу.

Державній традиції понад тисячу років, конституційній - понад триста, та сумістились вони лише 28 червня 1996-го. А попередня Конституція УРСР була такою ж Конституцією, як УРСР - державою.

Чого ж Конституція не стала настільною книгою в наших оселях?

В політологічних термінах, мабуть через відчуження державної влади від народу, у життєвих: «де ми, а де Конституція».

У розвиток теми лише одна згадка - не дуже ювілейна, проте дуже показова.

Конституція під себе улюблених

За 20 років прийнято 5 законів про внесення змін до Конституції, одного разу її змінено Рішенням Конституційного Суду України (далі - КСУ), ще одного - Постановою Верховної Ради.

Перший - закон № 2222-IV від 08.12.2004/

Недовго чотири двійки красувались: 30.09.2010 їх визнано неконституційними. Ніби то у зв'язку з порушенням конституційної процедури, насправді - за вказівкою В. Януковича.

Цю осоружну обставину згадую лише тому, що семеро з тих суддів й досі служать українському конституціоналізму (чи новому президенту?), попри «очищення судової влади», «люстрацію», «конституційну реформу правосуддя».

А тепер обставина менш резонансна, хоч не менш показова.

Було змінено, а потім відмінено, 15 статей Конституції, зокрема і дуже вагомих, як от про коаліцію, Рахункову палату, прокуратуру. А зараз вгадайте, яку скасовану зміну народні представники кинулись відновлювати першою?

Правильно, про збільшення строку власних повноважень!

Початкова редакція Конституції від 28 червня 1996 року (яку й святкуємо) передбачала чотири роки (ст. 76, 77). Закон № 2222-IV збільшив строк до п'яти, а КСУ поновив початковий - чотири.

Одразу після цього депутати і кинулись стрімголов поновлювати п'ятирічку. І поновили. В рекордні строки. Хронографія - спринтери заздрять.

30 вересня закон № 2222-IV визнано неконституційним.

19 жовтня внесено депутатський законопроект «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», № 7265.

Того ж дня законопроект направлено до КСУ, який 18 листопада дав позитивний Висновок.

19 листопада парламент одержав Висновок і одразу схвалив законопроект попередньо, а 1 лютого 2011-го - остаточно. У перший можливий день, бо за Конституцією саме тоді відкривалась наступна чергова сесія.

Не забарився й президент - через день цей опус підмахнув.

Закон під себе улюблених

Як народні обранці не квапились, а втекти від виборів не встигли. Згідно відновленої статті 77 «Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України».

Для депутатів шостого скликання, обраних восени 2007-го, судний день наступав в березні 2011-го, а виборча кампанія стартувала у грудні. Тож 1-го лютого не Конституцію вони мали псувати, а до складення повноважень готуватися.

Але ні зацікавлені депутати, ні безстороння ЦВК «не помітили», що пробив час виборів.

Як і КСУ, при системному дослідженні законопроекту «не помітив», що пункт 15 Перехідних положень «Чергові вибори до Верховної Ради України ... проводяться в останню неділю жовтня 2012 року» - явно запізнився: Тільки Віктор Іванович Шишкін наважився виступив проти.

Конституційні «шістки» станцювали під дудку шісток парламентських.

Справа не в тому, який термін повноважень кращий чотири роки чи п'ять. Скажімо, для нинішнього парламенту і два роки забагато.

Показово, що з усіх скасованих конституційних сюжетів народні депутати мерщій кинулись поновлювати саме той, що містив їхній шкурний інтерес.

Не диво, що більшість із цього скликання перекинулась від Ю. Тимошенко до В. Януковича.

Не диво, що така, з дозволу сказати, конституціональна діяльність депутатів формує ставлення людей не лише до них, а й до зіпсованої ними Конституції.

Про докучних виборців

Конституція не замкнута у колі владних інституцій. Багатомірна вона, містить і статтю 48: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло».

Та за своєю природою Конституція акт лапідарний, не покликаний деталізувати, який саме життєвий рівень є достатнім, і що житло у наших широтах потребує опалення.

Щодо першого, то минулий Кабмін минулого року програв два суди про недостатність прожиткового мінімуму і вмісту "споживчого кошику", за позовом правозахисника С. Батрина.

Наразі оновлений Кабмін готує новий споживчий кошик, експертні прогнози щодо якого поки що невтішні.

Що ж до опалення, то, схоже, між виборами це хвилює тільки Ю. Тимошенко, яка днями подала два судові протиурядові позови щодо незаконного підвищення з 1 липня тарифів на теплову енергію й центральне опалення.

Чи не відхилились ми від теми Конституції? Якщо її виконання є відхиленням від теми, тоді так.

Та чомусь здається, що вона й призначена для виконання, а не для того аби бруднити папір типографською фарбою. Мабуть так здається і більшості українців, які з життєвої практики і визначають власне ставлення до Конституції.

Про зміни

Якщо зроблені зміни погані - не факт, що жодні зміни зайві. Навпроти, запит на них не аби який, що активно мусується політологами і цинічно експлуатується можновладцями.

Та зміни потрібні якісні й системні. А то, попри свою конституційну комісію, президент примудрився у двох різних законопроектах (щодо недоторканості і щодо правосуддя) запропонувати дві взаємовиключні редакції частини третьої статті 126 багатостраждальної Конституції.

У кінці нульових командою Тимошенко був підготовлений досить якісний системний законопроект, який варто освіжити. Зараз шансів у нього небагато, проте як то вона діятиме коли стане президентом?

Борис Беспалий для UAINFO