Як мені повідомили "нова радість" таки стала, і концерт Віллі Токарєва, стараннями таких небайдужих громадян як я, було скасовано. Маю зазначити, що в процесі цієї невеликої інформаційної антишансонної кампанії мені прийшло безліч коментарів і навіть повідомлень, які можна розділити на чотири нерівні групи.

Перша, найменша, це слова безумовної підтримки. Друга, трохи більша група, накинулась на мене за нецензурну лайку, закидаючи навіть, що мої матюки роблять мене гіршим за Віллі Токарєва та його творчість. Третя група цікавилася, чому мене не обурює концерт Наташі Корольової. Нарешті четверта, найбільша група, обурливо запитувала, що поганого зробив Віллі Токарєв, хто я такий, щоб забороняти (порівнювали мене навіть із самим, прости Господи, моралєнфюрером Костицьким), радили мені боротися краще з безсовісними депутатами, продажними прокурорами, запльованими під'їздами (потрібне підкреслити). Отже, оскільки я отримав такий потужний фідбек, варто відповісти.

Перш за все хочу подякувати всім небайдужим громадянам, культурним діячам і журналістам, які теж підняли це питання, побачивши мій допис або просто афішу на палаці "Україна". Взагалі репертуар цього закладу завжди вражав своїм несмаком, там регулярно виступає непотоплюваний ректор "Кулька" Поплавський, відомий шанувальник побивання жінок та російського президента Кіркоров та ще багато виконавців, чия творчість у будь-якої людини з мінімальним відчуття смаку викликає гримасу як від зубного болю. В цьому плані репертуар палацу можна порівняти хіба що із сумнозвісною Шевченківською премією, яку зазвичай видають невідомо кому та невідомо за які заслуги, які абсолютно відірвані від сучасного культурного дискурсу; є приємні винятки в лауреатах премії, як, наприклад, цього року, хоча й тут виникають певні питання, які я тут волів би не піднімати. В будь-якому разі діяльність палацу, який підпорядковується ДУС, має моніторитися громадськістю так само ретельно, як і діяльність "Мистецького Арсеналу".

Щодо людей, що закидають мені мою нецензурну лайку, не бачачи за нею нічого більше, ну що ж, це ваше право, шановні, за деревами не розгледіти лісу, хотів би лише зазначити що для сучасної української культури відомі матерщинники Подерв'янський, Андрухович та Жадан зробили набагато більше ніж усі міністри культури разом із усіма міністерствами разом взяті. Щодо форми подачі: десь рік тому ЗАТ «Оболонь» вирішило випустити огидне пивне пойло «Героям Слава»! Я написав пост повний обурення та матюків і це подіяло, тому я вирішив діяти за перевіреним рецептом і, як бачите, воно знову спрацювало.

Тепер щодо Наташі Корольової та інших, солдатів консцієнтальної війни, яка розпочалася навіть не 10 років, як хтось думає; 31 грудня буде 21 рік із дня виходу "Сатрые песни о главком" – мюзиклу, який став першою спробною кулею в переосмисленні спадщини СРСР, в якому відомі російські виконавці виконували пісні сталінської епохи на цукрово-солоденький лад. "Піпл" зжер цей фільм на ура, після чого дискурс про ностальгування за совком був узятий на озброєння спочатку "Останкіним", а потім і всією пропагандонською машиною Кремля. Але в усій цій війні Наташа і компанія тільки пішаки.

А от у Віллі Токарєва роль майже тектонічного масштабу, як на мій розум. Отже, відповідаючи на четверте запитання – що мене так розлютило саме у факті концерту Віллі Токарєва, хотів би нагадати вам події 1989 року. Багато хто їх не пам'ятає, бо був занадто малим або занадто заклопотаним питаннями виживання. Це був час пошуку нових сенсів, оскільки те, що транслював совок, не вартувало й дрібної ганзольки. Солженіцин починає публікуватися і передруковуватися ледь не в "Свиноводстві", російський гівнорок щосили мавпує західних виконавців, то підлизуючи при цьому ком.партії, то навпаки стаючи в непримиренну опозицію, виникають кооперативи-мільйонери, всі із захватом дивляться на Захід і особливо на США. І саме з США, з Брайтон-біч прилітає Віллі Токарєв який несе нове Євангліє блатної естетики совковому народові: "кради, вбивай, пияч, підкупай, переводь гроші за кордон і нічого тобі не буде, ех, воровская жизнь весьолая".

Звичайно весь цей блатняк існував задовго до Токарєва, більше того, блатняк навіть був у певнім фаворі в радянської інтелігенції, як таке собі фрондерство та супротив совковій системі. На жаль, уся ця інтелігенція не розуміла, що блатні – плоть від плоті совкової системи і не хочуть її смерті, а хочуть тільки зміни певних правил гри, так би мовити, послаблення імунітету та зрощення влади із криміналом. Проголосити такий блатний маніфест було нереально будь-якому громадянинові СРСР, а от громадянину США, "успішному співаку", "королеві шансону" можна було все. Саме він задав новий естетичний культурний код для постсовкового простору від Камчатки до Ужгороду. Звичайно на офіційних концертах намагалися обійти стороною асоціальні теми, але по руках на бобінах і відеокасетах вже на всі заставки ходили пісні фігуранта з відвертою злодійською естеткою, що так стала до вподоби кумирам мільйонів постсовкової сцени та кабаків.

Шуфутинський, Круг, "Бутирка", "Воровайкі" й іже з ними з'явилися на сцені вже після Віллі, на хвилі успіху цього месії блатняка. Картина світу в підсвідомості мільйонів почала змінюватись: злодій та бандит став асоціюватися з успіхом, з романтикою та з вольовими рішучими людьми. Блатняк став тим консервантом, який замаринував напівзавалений совок, недарма премія "Шансон года", що вручається з 2002 року, відбувається в Кремлівському палаці! До речі, естетику блатняка та романтики бандитського світу дуже активно став пропагандувати в Україні Дмитро Гордон, талановитий журналіст-інтерв'юер, що заробив свої перші статки на розкрутці відомої шарлатанки Марії-Стефанії, видавець та головний редактор жовтенької газети "Бульвар Гордона", в якій на перших шпальтах з показовою регулярністю стали виходити інтерв'ю ыз кримінальними авторитетами та блатними лабухами – "героями нового часу".

Апофеозом блатного дискурсу в Росії став прихід злодійкуватого й гопуватого плюгавого карлика до влади та його царювання впродовж 16 років (так, я в цьому вбачаю і вину Віллі Токарєва). Що ж до України, то, на мою думку, апофеозом стала програма одіозного Яна Табачника "Честь имею пригласить" 2011 року, під час якої під досить виразною назвою жартівливого конкурсу "Україну мають таланти" заступник генерального прокурора Ренат Кузьмін зіграв на білому роялі "Мурку" – цей гімн блатного світу.

Потім була Революція гідності та Небесна сотня. Нагадаю, що перш за все Революція повстала проти оцієї бандитсько-кримінальної естетики, проти Межигір'я, золотих батонів і пшонки головного мозку. За це повстання великий шанувальник блатної естетики з сусідньої держави пішов на нас війною, мовляв, "терпіли на сосєднєй зонє взбунтовалісь, порєшилі пахана і вєртухаєв, надо іх наказать за жизнь нє по понятіям" – десь так для середньостатистичної свідомості росіянина транслюється насправді ідея про війну з Україною, все інше це просто наносне лушпиння.

Й от на третій рік війни проти шансонно-барачної совкової естетики сусідньої держави, відомий пропаГордон цієї естетики привозить до нас "короля шансону" зі "старимі пєснямі о главном" так би мовити! Така собі спроба ренесансу давно прогнилого блатного дискурсу. Це навіть не метафізичний Цой, проти якого повстали мої друзі Олекса Манн, Андрій Бондар та Іван Семесюк, це значно гірше, ретрограднійше й огидніше, це назад у брежнєвський застій, адже саме з цієї епохи Токарєв і черпає натхнення для своїх, так би мовити, опусів. Вибачте, але я таке стерпіти мовчки не міг!

Мені тут закидають, що влада захоплена спрацьованими бандитами та злодіями, так от, шановні, якщо хто не второпав, це результат концертної діяльності дяді Віллі з Нью-Йорка та його колег із блатного співу, адже спочатку прийняття бандита і крадія як нормальної, успішної людини та романтика пролізло в спільне підсвідоме з пісень, а потім вже злодії й бандити пролізли у владу.

І наостанок: в моєму дописі жодного разу не вживалося слово "ЗАБОРОНИТИ", я всього лише хотів дізнатися тих героїв, що дозволили собі таку безтактність (у домі повішеного мотузки не те що не дарять чи показують, про них навіть не розмовляють), але, як з'ясувалося, історія нас учить тому, що не вчить нічому, і більшість читачів узагалі забули причиново-наслідкові ланцюжки 25-річної давнини. Ну що ж, герої засвічені, концерт скасовано і на тому спасибі.