Днями за мною на надто інтимній відстані йшли вулицею мама з дочкою років десяти.

Вони спілкувалися - ну як, вели щось схоже на діалог. Діалог полягав у великих шматках маминого монологу з перебивками дитячого «угу», «неа» і «не знаю». А, ще було «мне жарко» - лейтмотив розмови з боку дівчинки.

У мами, судячи з усього, за короткий проміжок часу, який вона не бачила дочку (може, з ранку), набралося чимало претензій. Почему ты ***? Почему ты не ***? Почему тебе жарко? Если тебе жарко, пойди, переоденься! Чего ты мне это рассказываешь? И чего ты ***? Вот чего ты ***? Їй-бо, чогось типу «а як ти себе почуваєш у зв'язку з цим» і «а чи не піти б нам, донечко, випити молочних коктейлів - день такий серпнево-прекрасний» - там не було навіть близько.

То були канікули, до Мартиного приїзду було ще далеко, я за нею вже починала скучати. Я йшла перед ними на надто короткій відстані, без можливості відірватися, щоб не перейти на біг, і думала, що Марта би в такій ситуації, якби мені раптом зірвало клему, як цій мамі, просто попросила б її обняти. І цей жест - прохання і власне обійми - загладили би 99% проблем даного діалогу, бо то ж не проблеми насправді, а просто бажання вивалити на когось, хто під рукою, своє незадоволення тим, як складається - ні, пардон, як МИ «складаємо» своє життя.

Не думаю, що ця 10-літня дівчинка чимось сильно відрізняється від моєї 7-літньої в плані обіймашок і бажання бути прийнятою. Не кажу ЛЮБЛЕНОЮ. ПРОСТО ПРИЙНЯТОЮ. Прийнятою рідною мамою. Це такий мінімум, безумовний же мінімум, і в стількох випадках недосяжний дітям навіть з повних сімей, з обома живими батьками.

Я йшла перед ними і думала, що нас вчили багатьом речам. Чистити зуби. Митися. Дивитися праворуч і ліворуч. Не ображати менших («ти ж старша!»). Слухатися старших («ти ж менша!»). ВИКОНУВАТИ. НЕ ПОРУШУВАТИ. ВПИСУВАТИСЯ В.

І ніхто. Ніколи. Ніде. Не вчить. Людей. ЛЮБИТИ. Або хоча би приймати тих, хто поруч, кого ми впускаємо в своє життя. Кого ми виношуємо і родимо, в кінці кінців.

Наприклад, мені довелося (досі доводиться) вчитися цьому самотужки. Зараз. Після 30.

І це коло претензій - вічне. Раніше я була винна. Тепер винні мені. Через покоління прийдуть ті, хто буде винний тому, хто винен мені.

А в глибині кожна людина - восьми-, десяти-, тридцятичотирьохрічна - хоче лише, щоб її прийняли такою, якою вона є. З вигинами душі, недоліками, бажаннями, емоціями - з усім комплектом.

І я поки що не знаю, що з цим усім робити. Я міняю себе, свою дитину, але світ довкола залишається повним претензій і відвертої нелюбові до найближчих. Це болить. Це неправильно. І колись же воно має змінитися. Людина за людиною, дитина за дитиною.

Любов переможе.