Нещодавно я вже писав про феномен Олега Пономаря та не думав, що коли-небудь повернусь до цієї анекдотичної фігури в українському блогерстві. Але його останній «шедевр» настільки демонструю безпорадність владної пропагандистської машини,яка створила цього «гомункулуса» у мінстецівських пробірках, що просто не можу пройти повз нього.

Взагалі коли цей персонаж пише про «каву Пономаріо» та бажає своїм читачам доброго дня та веселого настрою, то вся безодня його пустотності майже не видна і він справляє враження такого собі трохи блаженного «фріка».

Але коли цей фрік намагається зіграти роль аналітика, то стає очевидним, що ми маємо справу з клінічним випадком якогось марення.

Тобто стає очевидним і те, що Пономарь такий же аналітик, як Михайло Поплавський - співак, або Володимир Гройсман - прем'єр. Така ж сама суміш кричущого непрофесіоналізму та нахабного «аферизму», який наразі заповнює всі ячейки українського суспільно-політичного життя як отруєне повітря.

А тепер по суті. Скоріш за все, Мінстець доручив пану Пономаріо висливитись по темі, яка вже стала своєрідним «мемом» відносно «умовного способу історії», а саме: «А що б було, якщо б у 2010 році перемогу отримав не Янукович, а Юлія Тимошенко»?

Згідно цьому завданню (яке відпрацьовували досить багато журналістів та блогерів) необхідно було втюхнути висновок про те, що у цьому випадку взагалі ситуація була б набагато гіршою та страшною. Інакше кажучи, це був певний іспит на статус аналітика, і те, як цей персонаж впорався з цив завданням, дискредитує Мінстець як такий. Він показує, що в його розпорядженні практично немає кадрів для виконання делікатних завдань, якщо він звертається до послуг аматора-нездари.

Але щоб не бути голословним наведу конкретні приклади такої «аналітики», яка із-за висування абсурдних тез справляє враження повної нісеніниці.

Як відомо, Пономарь намагався виконати це завдяння шляхом несподіваної апологетики Віктора Ющенка, який «не заважав Януковичу прийти до влади» і саме тому зробив дуже корисну історичну справу. Ось тези, які ілюструють цю «галімат'ю»:

1)Ющенко був прозахідним та проамериканським політиком, незважаючи на те, що приймав участь у корупційних схемах з Росією. (Така участь неважлива для глобального геополітичного тренду?!).

2) Ющенко був прихильником членства в НАТО, але йому завадили здійснити цей вступ. І саме тому Росія не почала війну з Україною.

(Питання: в чому полягає заслуга Ющенка у відтермінуванні війні? В тому, що він провалив свій власний план та виявився таким же нездарою, як і блогер, що описує його «внесок»?).

3) Оскільки Ющенко знав про «таємні плани Америки» щодо України та її остаточного виходу з Недоімперії, знав про те, що цей шлях лежить тільки через новий Майдан, то цей пророк, Нострадамус-Бджоляр не заважав Януковичу (а в реальності гаряче підтримував його) стати президентом. Оскільки за умов президенства Тимошенко такий Майдан був би неможливий.

Така ось «аналітика», про яку автор розгромної статті про опус Звонаря («По кому лунав дзвін») висловився таким чином: «Якщо це аналітика, то що тоді паранойя»? (До цієї статті я ще повернуся). Така «анал-ітика» могла розглядатися, як курйоз, якщо б її основний меседж залишався в інтелектуальному маргінесі. Але коли цей самий посил людини, яка моделює образ «клінічного ідіота», звучить з вуст іншої людини, яка навпаки, намагалася лікувати різні психопатології, то таке співпадіння можна розглядати як показовий симптом суспільної свідомості.

Мова йде про Семена Фішелевича Глузмана, відомого психіатра-правозахисника, який - за якого власним зізнанням - страждав від фобії перемоги Юлії Тимошенко на президентських виборах. А тепер прочитайте уважно його абсолютно «пономарівську» тезу, яка пролунала в одному з його постамайданних інтерв'ю: «Я голосував проти всіх. Тому що шалено боявся приходу Тимошенко і навіть сьогодні вважаю, що Янукович був не таким небезпечним для країни, як вона. Мені здавалося, що з ним народ України може якоь впоратися, що й підтвердилося згодом. У Тимошенко ми б не виграли. Вона розумна, хитра і абсолютно безпринципна».

Отже, якщо не знати, що за цією думкою стоїть відома та знана людина, то можна було б подумати, що за цією викривленою логікою, яка «обґрунтовує» висновок «Краще, тому що гірше», ховається психічно хвора особа.

Я не буду далі аналізувати інші випадки фобії пана Глузмана, який в часи політичного переслідування Тимошенко не виконав обов'язок правозахисника та колишнього політв'язня, тим самим виправдовуючи по суті політичні репресії як інструмент «політичної доцільності» та усунення «небезпечних» політиків. Він так і не збагнув, що порушення прав людини є злочином незалежно від того, любиш ти цю людину, чи ні. І в цьому пункті Семен Фішелевич ототожнив себе з «совком», проти якого виступав та боровся. Цікавий біографічний поворот, який, на жаль часто трапляється з радянськими дисидентами!

Але я знову не про світогляд пана Глузмана, а про суспільний симптом, який він віддзеркалює. А цей симптом полягає в тому, що Україна знову опиняється в тій точці історичного вибору між двома основними претендентами на президентську посаду, як і у 2010 році: з одного боку деградуючий по всіх аспектах Порошенко та Юлія Тимошенко, яка впевнено набирає силу та майбутні електоральні очки.

Причому тенденція цього протистояння виявляється такою, що якщо Порошенко дотягне до законних виборів, то його рейтинг буде таким, у порівнянні з яким рейтинг Бджоляра здаватиметься просто космічним.

Читайте також: Символом чого в Україні є дитячі садки? або Нотатки з приводу останніх промов Порошенка

І з цього випливає те, що давній кошмар Семена Фішелевича загрожує перетворитися на реальність. Такі ж самі кошмари бачить у своїй уяві і Петро Порошенко зі всією владною командою, кошмари, які набувають вигляду вже панічних жахів та які не можуть заглушити ані бадьорі доповіді його політтехнологів, ані фіктивні результати соцопитувань.

І показовим є те, що поступово в українських ЗМІ також змінюється висвітлення фігури Юлії Тимошенко, і чим більше «балів» вона буде набирати перед президентськими виборами, тим більш позитивним буде таке висвітлення серед журналістської та братії та експертного середовища, які завжди роблять ставку на переможця.

І першою ластівкою цієї зміни акцентів є стаття на «Дурдомі» (тобто сайті, який завжди відрізнявся підкреслено анти-тимошенківською позицією), яку я вже згадував. Стаття, яка ламає мінстецівські штампи та яка побудована на діаметрально протилежній тезі, а саме: «Перемога Тимошенко на виборах-2010 давала Україні шанс для радикальних змін, в той час, як перемога відвертого бандита цей шанс змарнувала». Я не буду переказувати зміст цієї статті, яка написана ще й гарним «стьобним» стилем (прізвища автора не знає, його логін «Блік»).

Відсилаю до неї всіх, хто ще не ознайомився з нею. Крім її аналітичних переваг, ця стаття, як я вже говорив, є також симптомом. По-перше, в ній продемонстровано пародійний характер «аналітики» Пономаря (якого він називає Звонарем) як «священної корови» Мінстеця, а з ним - всього мінстецівського мотлоху. По-друге, в ній публічно переосмислюється образ Тимошенко на тлі дій порошенківської влади, і це свідчить про те, що ця тенденція буде набирати обертів пропорційно краху цього режиму та близькістю часу «Ч» на майбутніх президентських виборах.

І логіка такого переосмислення та публічної репрезентації у ЗМІ добре представлена на прикладі відомого історичного анекдоту про Наполеона, який збіг з-під «домашнього арешту» на острові Ельба та висадився на березі Франції. Передаю цей анекдот російською мовою: «Бесспорный анекдот - то как освещали парижские газеты продвижение Наполеона по стране с момента его высадки на юге Франции до его второго восшествия на престол. Первое известие: «Корсиканское чудовище высадилось в бухте Жуан».

Второе известие: «Людоед идет к Грассу». Третье известие: «Узурпатор вошел в Гренобль». Четвертое известие: «Бонапарт занял Лион». Пятое известие: «Наполеон приближается к Фонтенбло». Шестое известие: «Его императорское величество ожидается сегодня в своем верном Париже».