Холодна війна була жахлива в багатьох вимірах. Але вона змушувала зосередитися. За часів моєї юності, в 1970-ті роки, ми побоювалися, що комунізм зрештою переможе: він видавався привабливим для бідних людей, а таких налічувалося багато. До того ж його просувала наддержава, яка, здавалося, перехитровувала нас у всьому світі.

Минуло майже 30 років, відколи ті хвилювання втихомирилися. Підростає покоління, яке не пам'ятає їх і взагалі погано собі може уявити, про що це. Три елементи радянської системи – планова економіка, однопартійна держава й імперіалістична влада Кремля – видаються не такими поганими, бо ж спогади стираються, а невдоволення тим, що маємо, зростає.

І сьогодні навколо цих складників виникають інші страхи. Той факт, що капіталістична система вільного ринку, вочевидь, не спромоглася забезпечити розподіл плодів процвітання та приборкати руйнівну жадобу банкірів, схиляє людей до думки, що міцніший конт­роль держави в економіці більш необхідний і бажаний. Провал ліберально-демократичного порядку, виражений у браку бачення тривалих перспектив й апропрійований недосяжними елітами, спонукає людей прагнути в політиці до сильної руки. Антиамериканізм наводить багатьох жителів Заходу на думку, що голос Росії на міжнародній арені збалансує зарозумілість політиків у Вашингтоні.

Люди мають усі підстави обурюватись. Але рішення, позначені відбитком минулого, лише погіршать ситуацію. Контрольована державою економіка не обмежує, а утверджує владу тих, хто належить до її вузького кола. Якщо вам не до вподоби те, як західна еліта трансформує зв'язки в багатство, згадайте, кого Мілован Джилас назвав "новим класом": партійних очільників, що провадили життя з неймовірними привілеями й паралельно пропагували чесноти пролетарського інтернаціоналізму. Водночас обмежувати владу "своїх" – як в економіці, так і в політиці – можна розвитком конкуренції, а не привілеїв.

Так само немає сенсу сподіватися на сильних лідерів: Дональда Трампа, Володимира Путіна, Марін Ле Пен чи ще будь-кого такого штибу, коли вони збираються нехтувати законами та інституціями, що захищають права слабких та обмежують могутність сильних світу цього. У демократичній системі чимало проблем, але вони сигналізують, що слід намагатися виправити ситуацію, а не послаблювати народовладдя.

Читайте також: The Washington Post: Дональд Трамп – путінська маріонетка?

Найважливіший елемент західної системи – конкурентність: принцип, що змушує можновладців перейматися виборами, судовими позовами, громадськими протестами та критикою ЗМІ до, під час і після ухвалення рішень. Це не гарантує добрих результатів, але передбачає, що керманичі держав не почуваються безкарними. Найкраща гарантія ефективного урядування – не виграш хороших політиків на виборах, а обмеження влади переможця потужними незалежними інституціями, на чолі яких стоять сумлінні особи.

Немудро також мріяти про світ без американського лідерства. Звісно, Сполучені Штати припускалися жахливих помилок і, поза сумнівом, робитимуть їх знову. Це аргумент на користь того, що їхні союзники в Європі та деінде мають узяти на себе повноцінну роль у прийнятті й реалізації рішень щодо західної зовнішньої політики. Буде непросто. Але уникати відповідальності – гірший варіант. Підтвердження того – нинішні події в Сирії.

Якщо ви зневажаєте лідерство Америки, то отримаєте натомість світ, який не сповідуватиме європейські ліберальні цінності, а притримуватиметься курсу Путіна, Башара Асада та китайських комуністів-рабовласників.

Читайте також: Парадокс лівих: імперія зла КНР і мовчання Заходу

Нам варто пригадати два важливі уроки холодної війни. Перший: у відповідь на радянську загрозу Захід витрачав більше коштів на оборону. Європейцям варто повернутися до цієї стратегії. Другий (і навіть важливіший) – цілеспрямована робота, яка змінює наші суспільства на краще. Свого часу це допомогло нам набути імунітету проти радянської загрози і зрештою знищило її.

Якщо можна стверджувати, що нинішнє покоління європейців не пам'ятає нюансів радянської реальності, то наскільки з його уявленнями про устрій держави збігаються сьогоднішні погляди, скажімо, росіян? Наприкінці вересня московське бюро німецького Фонду ім. Фрідріха Наумана представило результати дослідження "Сприйняття свободи жителями Росії", яке було проведено цього літа. Вибірка респондентів – переважно освічені містяни. Так, 65,9% опитаних вважають, що держава має стежити за громадянами і збирати їхні особисті дані, а 53,6% згодні з тим, що спецслужби повин­ні мати право порушувати закон "у надзвичайних ситуаціях" (42,2% сказали, що служби безпеки завжди мають залишатись у межах закону). 70,3% стверджують, що гомосексуалізм у Росії слід заборонити законодавчо; майже 60% вважають, що державна політика має узгоджуватися з Російською православною церквою. 95,9% респондентів певні, що уряд повинен контролювати ціни на основні харчові продукти. 70% респондентів не дуже потребують свободи слова, 27,2% вважають, що ЗМІ має контролювати держава, а 45,1% – що контроль допустимий в особливих випадках. А загалом 57% респондентів хочуть жити в демократичній державі: це може вказувати на те, що опитані недостатньо розуміють наповнення маркерів демократії.

Едвард ЛУКАС, "Тиждень"