MENU

Шаровари 2.0: малоросійський палац мистецтв "Україна"

3534 0

Черговий скандал на тему "хто кому патріот" вийшов гучний і, поза сумнівом, неспівмірний масштабу "зірки", яка мимоволі виступила як casus belli. Героїня професійного російського шоу-бізнесу та аматорського порно Наташа Корольова явно не заслуговує на таку увагу, але її потенційні гастролі в Національному палаці мистецтв "Україна" здійняли хвилю обурення з цілком передбачуваними узагальненнями.

Не дуже хочеться розбирати мотивацію тих, хто підтримує, з дозволу сказати, культурний обмін з країною-агресором: там і турбота про фінансовий стан ввіреної установи (it's strictly business), і більш-менш латентна ностальгія за "спільним простором", і ватна кон'юнктура (є в нас і така), і активність агентів впливу (аякже!), і "толерантність" корисних ідіотів, і звичайна неприхована людська байдужість.

Позиція керівництва "першої сцени країни" – під таким слоганом тепер просуває себе палац "Україна" – юридично бездоганна: хай СБУ або Мінкульт складають проскрипційні списки, а ми слухняно виконуватимемо. Інакше кажучи, пропонується виходити з презумпції присутності в Україні російської сучасної культури (у лапках чи без лапок), доки не буде доведено протилежне в кожному окремому випадку. Мені ближча позиція рішуче відхиленого Радою на початку жовтня законопроекту № 4303 ("стосовно обмеження використання медійної продукції держави-агресора"), який, попри всю свою недосконалість, передбачав презумпцію неприсутності в нашому просторі східних культуртрегерів. Ну це взагалі не питання: я ніжно ставлюся до Бориса Гребенщикова, позитивно до Андрія Макаревича й бридко до Віллі Токарєва, але загалом ніякої катастрофи з нами не станеться, якщо вони не приїздитимуть до України в найближчі кілька років. Щоб уникнути емоційного пересмикування, пропоную нейтральнішу аналогію: чи можливо уявити, щоб у Лондоні восени 1940 року, після перших бомбардувань Люфтваффе, виступала Маріка Рьокк (та сама "дівчина моєї мрії", від якої нудило Штірліца), хоча вона сама безпосередньо й не підтримувала нацистський режим?

Читайте також: Скандал навколо концерту Наташі Корольової: далі буде

Захисники вільного спілкування понад бар'єрами впевнені, що попит, зокрема на попсу, шансон, "стариє пєсні о главном", диктує пропозицію. Я ж, виходячи із власного досвіду, впевнений, що саме пропозиція багато в чому формує попит. Якщо пересічний глядач бачить на "головному каналі країни" російське мило, а на "першій сцені країни" Наташу, прости Господи, Корольову, він переконується, що, по суті, жодної війни, жодного конфлікту між двома цивілізаціями не відбувається, можна продовжити існування в комфортному ментальному коконі.

І тут у зовнішньому, для всіх очевидному конфлікті вимальовується другий, глибинний шар. Директор палацу "Україна" постійно звинувачує опонентів в українофобії, це його фірмове Carthago delenda est. Звинувачує через те, що він регулярно надає свій майданчик Оксані Білозір, Павлові Зіброву, Іво Бобулу, Вікторові Павліку, Лілії Сандулесі, подружжю Білоножків, а опоненти ними нібито гребують. Це не просто відмазка на кшталт "сам дурний", це глибоке переконання, що наша "поп-музика 60-річних" (вона ж мюзик-хол, вона ж вар'єте) – мало не магістральна форма існування української культури. Не хочу вправлятися в снобізмі, тим більше що названі виконавці справді мають свою мільйонну армію шанувальників, але канон цього жанру закладався в глибокі 1980-ті, по суті, це різновид колоніального мистецтва, дозволена форма існування націо­нального у ворожій імперії з усіма плюсами та мінусами такого позиціонування. Головне, що естетично це не суперечить "старим пєсням о главном", бо росте з того самого кореня.

Читайте також: Віллі Токарєв проти України: чому скасування концерту "короля шансону" – важливе

Скажу ще різкіше: адепти постарілих ВІА (вокально-інструментальних ансамблів – хто не знає, була така легітимна, ідеологічно знешкоджена, обезжирена й причесана адаптація західних рок- і поп-гуртів на пізньому совітському ґрунті) відчувають більшу спорідненість із російською попсою, ніж із новітніми проявами української масової культури. Тому такі її представники, як сестри Тельнюк, Мар'яна Садовська, GG, "Гуляйгород", Dakh Daughters у їхній канон не вписуються. Директор "України" Роман Недзельський навіть обмовився, що ці артисти бояться великої сцени. Розумієте? Парижа, Берліна, Дюссельдорфа, Кракова, Нью-Йорка, Сіетла не бояться, а палацу "Україна" бояться!

Усе, хай як сумно, простіше. Небажання, нездатність, страх відірватися від московської адикції, фантомні болі втраченої кінцівки (за виразом продюсерки "головного каналу країни"), підкріплені фінансовим інтересом, є нинішнім різновидом малоросійства, а його конвенційні прояви – сучасною формою горезвісних шароварів. Вони виступають у парі. Форма міняється, зміст залишається незмінним.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі

Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини