Берлінську зустріч у«нормандському форматі» за всіма ознаками в повному розумінні такою вважати не можна. З упевненістю можна говорити, що тільки б через нашу країну і конфлікт на Донбасі Путін у Берлін не приїхав. Адже ще у вересні він фактично зірвав таку зустріч на полях саміту G20 в Китаї, і не було ніяких ознак зміни його позиції, крім сказаного крізь зуби, що все одно доведеться розмовляти. Додамо до цього роздратування через невдалий візиту Париж. Хоча пов'язано це було не з Україною, але все складалося в негативний флер. Москва до останнього прораховувала необхідність поїздки в Берлін, зважувала можливі плюси і неминучі мінуси.
Спочатку, розв'язуючи агресію на Донбасі після анексії Криму, Кремль мав на меті примусити Київ на згоду залишитися в зоні впливу Москви і назавжди закрити західний вектор у своїй політиці. Іншими словами, перетворитися на повністю залежну державу на кшталт Вірменії, вступити в усі контрольовані Росією інтеграційні об'єднання і тоді тією чи іншою мірою буде відновлена територіальна цілісність України, зокрема щодо Донбасу, на московських умовах.

Здійснення цієї політики зустріло, на превеликий подив Кремля, відсіч України і Заходу. Росія опинилася під санкціями і в дипломатичній ізоляції, тоді було вирішено її прорвати втручанням у Сирії.

Читайте також: Відмова від окупованих територій не означає мир

Спочатку планувалося вести два конфлікти паралельно, але досить швидко з'ясувалося, що це важко. Участь на Донбасі разом із Сирією вимагала все більшого залучення ресурсів. Фінансові можливості зменшилися, і це поставило на порядок денний питання вибору пріоритетів.

На перший погляд, втручання Росії на Донбасі виглядало для неї пріоритетним. Все-таки територіальна близькість і можливість підняти хвилю, подібну до так званого «русского мира», представлялася набагато більш простою і ефективною. Однак все виявилося набагато складніше.

Приблизно пізньою весною поточного року в Москві почали усвідомлювати три найважливіших чинники.

По перше. Для Заходу сирійський конфлікт набуває більшого значення, ніж український. Не в останню чергу через наплив мігрантів і складнощів, що виникають при цьому, зокрема матеріального характеру. Стосовно проблем Близького Сходу західні країни, зокрема і США, готові обговорювати ті чи інші способи виходу з кризи. У цьому сенсі Москва частково виходить з дипломатичної ізоляції.

По-друге. Непоступливість Кремля в українському питанні так чи інакше викликає відповідну твердість Німеччини і тепер Франції. До цього в російській столиці виявилися не зовсім готові.

По-третє. Остаточно стало ясно, що поставлені агресією на Донбасі цілі виявилися не тільки недосяжними, але навіть неможливо взагалі уявити виконання цих вимог. Західний курс Києва тільки зміцнився, жодних політичних змін в Україні не передбачається в доступній для огляду перспективі. Ставка на серйозні економічні і фінансові труднощі і зростання на цій основі народного невдоволення владою виявилася битою. Більш того, українська влада поступово консолідується, і в цьому відношенні нічого сприятливого для Москви не проглядається.

Водночас у геополітичному сенсі закріплення позицій Москви на Близькому Сході виявляється набагато кращим, ніж в'язка війна в Україні, що не обіцяє близької перемоги. З іншого боку, військова активність Росії в Сирії викликає все більше занепокоєння західних країн. Якоїсь миті загроза розширення санкцій через бомбардування Алеппо здавалася цілком реальною, і це загрожувало ще більшими проблемами, зокрема для російського бюджету. Додамо до цього складності оборонного комплексу і всім відомі фінансові обмеження.

Виявилося, що не так складно оцінити всі геополітичні переваги від розширення втручання в Сирії, зокрема і відсилання в східну частину Середземного моря корабельної групи на чолі з важким авіаносним крейсером «Адмірал Кузнєцов».

Висновок напрошувався сам собою. Треба продемонструвати хоч якусь зговірливість,передовсім щодо Сирії. Зокрема згоду на так звану гуманітарну паузу в Алеппо. Щодо України довелося серйозніше відступити. Нехай і формальна згода на збройну місію ОБСЄ на Донбасі представляє суттєву зміну позиції Москви. При тому, що ще зовсім недавно міністр закордонних справ Сергій Лавров і його заступники в один голос стверджували, що на таке Росія ніколи не піде.

Звичайно, від згоди Путіна в Берліні щодо України до реальних кроків у цьому напрямі дистанція величезного розміру. Більше того, сторони, це обов'язково, абсолютно по-різному будуть трактувати досягнуті домовленості. Це звичайна і в чомусь навіть стандартна практика московської політики. Досягнення дійсного врегулювання на Донбасі - справа не близького майбутнього. Проте перший крок довжиною в один міліметр все ж зроблений.

Є ще один фактор, через який Москва переносить центр ваги своєї політики з України до Сирії. Там чомусь вважають, що в тіні сирійського конфлікту Захід приділятиме менше уваги Києву, і це як мінімум дасть Кремлю деякий дипломатичний перепочинок.

Якщо повернутися до геополітики, то вийшло так, що закріплення на Близькому Сході може потенційно дати можливість Москві в середньостроковій перспективі повернути собі достатній вплив у цьому стратегічно важливому регіоні.

Поки в Кремлі не розглядають варіант перманентного розвитку кризи, коли інші глобальні і регіональні гравці зі своїх причин захочуть все-таки витіснити Росію не тільки з Близького, а й Середнього Сходу.

Так само там не схильні враховувати все зростаючий обсяг ресурсів, необхідних для просування і тим більше закріплення в східній частині Середземного моря. При цьому апетит приходить під час їжі. Відносний військовий успіх у районі Алеппо дає можливість поглядати і на Лівію. Опрацьовується аналогічний Сирії сценарій втручання в цій країні.

У міру розростання геополітичної залученості Росії у справи арабських країн у Середземному морі цінність Донбасу для Кремля буде поступово падати. І в цьому відкривається в середньостроковій перспективі вікно можливостей відновлення повного українського контролю над нашою територією