БАТЬКИ І ДІТИ. УРОКИ ГОЛОДОМОРУ

Нині мені доводиться часто бувати у різних аудиторіях, брати участь у різноманітних заходах, приурочених до роковин Голодомору 1932-33 років минулого століття. Найважче з дітьми. Складно мені з ними. Їм зі мною. Вони налаштовуються на співчуття, співпереживання, та зовсім не готові до осмислення. Слухають. Сумні очі готові бризнути сльозою.

Поезії слухають так, немов би в них розчиняються. Я знаю: вони чули це слово - Голодомор, воно на слуху. Але не знають яким чином воно до них дотичне. Батьки про це не розповідають. Бабусі мовчкують, не тому, що бояться, як це було ще донедавна, на моєму віку. Мовчать, бо оберігають дитячу психіку. Їм не страшно, коли їхні чада дивляться по телевізору безкінечні «стрілялки», фільми жахів, - нехай забавляються. Але пробитися до мізків дітей, до їхніх сердець з розповідями про те, що стосується їхніх родин, їхніх предків? Мало хто на це наважується. Тому щоразу все спочатку.

У кожному такому залі, класі. Та чи можна втиснути в якусь годину-дві розповідь про те, що трапилося на наших гірких землях, і головне чому? Хто винен? Чому ця трагедія має свою тяглість у просторі і часі? Яким чином вона проектується на сьогодення і майбутнє.
З дорослими складніше.

Щоразу виникає одна і та ж балачка. Про електронні декларації наших державних сановників.

Читайте також: Семен Глузман: Якщо ми таке терпимо, значить, ми не лохи. Ми гірше - ми раби

Здається, глибину суспільного шоку ще не збагнули наші владоможці, українські медіа. Буквально вчора я вислухувала наших троєщинських жінок, котрі збираються на мітинг до Верховної Ради. – – . На порядку денному лише одне питання - чи вже вирушати, чи дочекатися платіжок за комунальні послуги? Вирішили дочекатися.

Будь-яка спроба розповісти про Голодомор, його причини і наслідки одразу переростає в бурхливе обговорення сьогоднішніх проблем. Війни і миру. Нещадного грабунку людей, яких ми зазвичай називаємо простими. Тих, що на самому дні владної піраміди, котра уже готова перевернутися.

І не кажіть, що обурюються не патріоти, не українці. Це жіноцтво збирало по гривні допомогу для воїнів АТО, здавало в лікарнях для них кров, ночами в"язало маскувальні сітки. Шкарпетки, рукавиці. Почуття глибокої кривди, несправедливості, гніву уже готове прорватися на поверхню. Які форми воно набере? Які випробування нас чекають?

Вони уважно слухають про Голодомор, ця тема їх болить, пропікає. І, може, вперше, ці люди усвідомлюють, яким чином історія творить майбутнє. Може вперше вирішують - кожен для себе - вони її творці чи майбутні жертви?

Мені ж не дає спокою одна думка, одне питання, спрямоване до людей влади - чим ви думаєте? Що ж ви, падлюки, витворяєте?