Україна витратила чимало часу на те, щоб сподобатися Брюсселеве, тобто тим наднаціональним органам, які контролюють внутрішню і зовнішню політику Європейського Союзу, пише в своєму блозі на "Новому часі" політолог Петро Олещук. Але, як виявилося, європейські бюрократи здатні виконувати далеко не всі обіцянки. Ба більше, деякі питання вони вирішити просто не в змозі. Адже Європейський Союз – не тільки наднаціональне формування, але і сукупність окремих національних держав. Причому в кожної з них свої інтереси.

Нинішні спроби продовжити шлях євроінтеграції збіглися з досить серйозною кризою в рамках самого Євросоюзу. Ця криза пов'язана зокрема зі проблемою нелегальної імміграції. Європейські політики просто зобов'язані враховувати громадську думку з цього питання. Ефективно стримати приплив нелегалів до Європи вони не можуть, але зробити якийсь символічний жест, наприклад, пригальмувати надання Україні безвізового режиму – можуть. Це особливо актуально для таких країн як Франція і Німеччина, які входять в передвиборчий період. Політики цих країн особливо обережні при вирішенні відповідних зовнішньополітичних питань, щоб політичні опоненти не говорили, ніби їх "безвідповідальна" політика призвела до посилення міграційного тиску на країни ЄС.

Читайте також: Підсумки саміту ЄС-Україна: чого вдалося досягти

Склалася така ситуація: Україна виконала всі умови, висунуті перед нею європейською бюрократією, політичне рішення про надання безвізового режиму Україні було прийняте в рамках структур ЄС, але після цього Брюссель придумав собі нове завдання – створити механізм зупинення безвізового режиму. Розгляд цього питання блокують деякі країни, тобто, справа знову набуває політичного забарвлення.

Україні не варто забувати, що Європа – це не євробюрократія, а перш за все, національні держави. Ми гналися за символічними жестами з боку євробюрократії і зовсім забули про реальну політику. Позитивне рішення щодо безвізу буде прийнято лише тоді, коли уряди національних держав вирішать, що надати такий режим Україні для них вигідніше, ніж не надати.

З огляду на це, виникає запитання: які вимоги можуть поставити перед нами національні уряди? Цілком можливо, вони попросять переконати їх у зворотній думці щодо України. Але чим ми можемо переконати? Виконанням Мінських угод? Мовчазною згодою на зняття санкцій з Росії? Складно сказати.

Поряд з українським питанням перед європейцями стоїть безліч більш важливих для них проблем. Це і міграційна криза, і Brexit, і блокування вступу Туреччини в ЄС. До речі, останнє матиме дуже серйозні наслідки не тільки для Туреччини, але і для всієї Європи. Турки можуть переорієнтуватися в геополітичному плані, всередині країни можуть виникнути досить серйозні політичні зміни – все це спричинить далекосяжні наслідки. Українське питання – не перше, не друге і навіть не третє за важливістю для Європи. Добре би входити хоча б у десятку актуальних питань європейського порядку денного.

Читайте також: Безвізовий режим до кінця року? Про що йшлося на саміті Україна-ЄС

За великим рахунком, Україна зараз цікавить Європейський Союз лише як джерело потенційних загроз, пов'язаних із війною, економічною та соціальною нестабільністю, а також корупцією. Оскільки ЄС переживає не найкращі часи, вони не готові брати на себе таку відповідальність. Й Україні не варто сильно сподіватися на євроінтеграцію, партнерство з Європейським Союзом тощо.

Як не дивно, це розв'язує Україні руки. Потрібно подивитися на нинішню ситуацію як на можливість. Євроінтеграція має як позитивні, так і негативні сторони. Хоч там що, євроінтеграція – це певний диктат з боку Брюсселя.

Ми повинні поставити перед ЄС питання руба: чи вважають вони співпрацю з Україною стратегічним напрямком, що вони готові робити заради цієї співпраці. Якщо відповіді не буде, Україні варто виробляти свою політику, зважаючи на національні інтереси. Можливо, настав час шукати нових партнерів (та само Туреччина, наприклад), налагоджувати відносини з новою адміністрацією США тощо.

Кризовому ЄС кризова Україна не дуже вже й потрібна. У більш віддаленій перспективі все може змінитися. Найголовніше, що потрібно Україні зараз – відступити від позиції прохача і тотального національного приниження, почавши шукати власний національний інтерес у цій ситуації.